1909 — Гумільов приїхав до Києва на поетичний вечір і вкотре запропонував Анні одруження. Цього разу вона дала згоду на шлюб.
1910 — обвінчалася з Миколою Гумільовим у Миколаївській церкві на Микільській слобідці в Києві. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).
1910 — відвідувала Вищі історико-літературні курси Раєва в Петербурзі.
1911 — перші публікації під ім'ям «Анна Ахматова». Через батькову заборону підписувати поезії реальним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабусі по материнській лінії.
1911—1915 — щороку відвідувала Київ.
1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.
Жовтневу революціюбільшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син.
У 1920-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».
Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, не можна повною мірою назвати авторськими.
У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку Андрію Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану видавництвом «Радянський письменник».
1941—1944 — перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях.
У 1946 році зазнала жорсткої критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» з критикою «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які допустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; та пропозицією вилучити книгу з користування.
У 1950 році опублікувала цикл типово радянських віршів «Слава миру!» на честь Сталіна, і в 1951 році поновлена у Спілці письменників.
1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».
Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.
Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).
Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».
Ставлення до української мови та літератури
Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.
Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка. — Ні. У мене в Києві було дуже важке життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю. Мене обурила ця зневага. — Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я. Вона не відповіла.
Оригінальний текст (рос.)
Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.
– Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
– Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.
Она не ответила.
За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[10]
Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[11]
— Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я. — Вона рідна мені, це мова моєї матері.
Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[12][13]
У 2005 році у Харкові в Саду скульптур у дворі ресторану «Ермітаж» по вулиці Максимиліанівській 18 був встановлений пам'ятник Анні Ахматовій. Пам'ятник виготовлений у 2001 році. Автор пам'ятника — скульптор Володимир Кочмар[14].
До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[15][16], 23 червня 2017 року, представники телеканалу Інтер, без погодження з міською владою, незаконно[17] встановили їй пам'ятник у Міському садуКиєва[18]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стали керівник Inter Media GroupГанна Безлюдна і головний редактор телеканалу «Інтер»Антон Нікітін[19]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[17]. Автор пам'ятника — скульптор Олександр Стельмашенко[20]. На виготовлення погруддя пішло близько двох років. Висота погруддя разом з постаментом — майже чотири з половиною метри[21].
↑[1] [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.] Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?» На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
Ахматова А. А. (1889—1966). Стисла руки під темним серпанком… : вибр. поезії в пер. [з рос.] Г. Синьоок / Анна Ахматова. — Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2017. — 99 с. : портр. — Текст парал. рос., укр. — Бібліогр. в прим. вступної ст. та в тексті. — ISBN 978-966-920-164-5.