PROFILBARU.COM

Антим VI Константинопольский
Антим VI Константинопольский
Народився	1782; Екінлік, Мармара, Баликесір, Туреччина
Помер	7 грудня 1877
Країна	Османська імперія
Діяльність	православний священник
Членство	Грецьке філологічне товариство Константинополяd
Посада	Константинопольський патріархат
Конфесія	православ'я
	; ; Медіафайли у Вікісховищі;

Патріарх Анфім VI ( грец. Πατριάρχης Άνθιμος Στ´; у миру Іоаннідіс (грец. Ἰωαννίδης), також Куталіанос (грец. Κουταλιανός); 1782, острів Куталіс у Мармуровому морі, Османська імперія — 7 грудня 1877) — патріарх Константинопольський, який займав престол тричі: 4 грудня 1845 — 18 жовтня 1848, 1853–1855, 1871–1873.

Біографія та діяльність

Прийняв постриг на Афоні; служив протосинкеллом Деркійської митрополії, потім очолював митрополії: Серр (з листопада 1829 р.), Пруси (з червня 1833 р.) та Ефеса (з квітня 1837 р.).

У своє перше патріаршество (успадкував Мелетію III), в 1847 зробив канонізацію Патріарха Фотія I; в 1848 році, ініціював видання в травні «Окружного послання єдиної святої кафолічної та апостольської церкви до всіх православних християн»^{[комм 1]}, яке було підписано ним самим (складено колишнім Патріархом Костантієм I Мудрим), Єрофеєм Александрійським, Мефодієм Антіохійським, Кирилом Єрусалимським, а також членами їх синодів, — у відповідь на енцикліку папи Пія IX від 6 січня 1848 р. Параграф 4-й Окружного послання говорив: «З єресей, що поширилися, якими бог знає долями, здебільшого всесвіту, був колись аріанізм, а тепер — папізм. Але й цей останній (подібно до першого, що вже зовсім зник), хоча донині ще в силі, не переможе до кінця, а мине і скинеться і великий голос небесний виголосить про нього: скинутий (Апок. 12,10^[2])!»^[3]

На початку 1847 року патріарху і Синоду було дано султанське розпорядження здійснити реформу, згідно з хатті-шерифом, церковного управління: у квітні було вироблено 15 глав, згідно з якими миряни входили до Синоду нарівні з ієрархами Церкви; до його складу було включено великий логофет Микола Аристархіс, самоський князь Стефан Вогородис (грец. Στέφανος Βογορίδης ; Алеко-паша або Стойко Богоров) і бий Іоанн Псіхаріс^[4]. Але вже в жовтні 1848 року рада з 18 єпископів опротестувало практику участі мирян у церковному управлінні і вона припинилася^[4].

Зрікся престолу 18 жовтня 1848 року і жив у Константинополі та на Афоні; йому успадкував Антим IV, який вдруге піднявся на престол 19 жовтня того ж року.

У 1895 році в Києві було опубліковано приватний лист^[5] архімандрита Феофана (Говорова) до архієпископа Інокентія (Борисова) від 9 березня 1857, до того зберігалося в особистому архіві митрополита Макарія (Булгакова); лист був написаний з Константинополя, де архімандрит Феофан складався при посольській церкві, і містив неофіційну доповідь про поточне становище церковних та інших справ у Оттоманській імперії, зокрема повідомляючи таке: «… До того ще — давно вже ходить чутка про зміну патріарха. — Шукає колишній Анфім. Редкліфф із візиром готові сприяти йому. Члени синоду може бути й не проти змінити патріарха^{[комм 2]} — доброго, але боязкого, як то кажуть і недалекого. Тільки передбачивши, що, завівши промову про зміну його, вони повинні будуть прийняти Анфима — нелюбимого і хабарником, що ославився, — поклали всіма силами стояти за справжнього патріарха.»^[6]

Після усунення 8 липня^[7] 1860 року патріарха Кирила VII вибори вперше проходили за новим регламентом, що передбачав висування кандидатів виборчими зборами, до якого входили і миряни. 20 вересня того ж року набрав найбільше (35) голосів при обранні кандидатів на патріарший престол; також отримав більшість голосів на другому засіданні виборчих зборів, що залишили 3 кандидатів^[8]. Але в результаті архієреями був обраний лідер митрополитів-геронтів^{[комм 3]} — Кизичний митрополит Йоаким II.

Зайнявши 5 вересня 1871 року, після вимушеної відставки Григорія VI патріарший престол втретє, будучи на той час вельми шанованим старцем.

Протистояв спробам болгарських єпископів-розкольників отримати визнання з боку оттоманської Порти (неуспішно: в 1872 році Антим (Чаликов) отримав від турецького уряду берат, що надавав йому права, проголошені султанським фірманом 1870 року), а також з боку помісних православ. У серпні — вересні 1872 року головував на Соборі в Константинополі, який засудив болгар як схизматиків за «філетизм» (привнесення племінного початку).

Нездатність патріарха припинити діяльність Болгарського екзархату (у тому числі і в самому Константинополі, де була резиденція болгарського екзарха) викликала невдоволення крайньої грецької партії, що змусило Патріарха у загальних зборах Синоду та Ради 20 вересня 1873 заявити про свою відставку^[9]. 30 вересня того ж року приніс формальне, під прелогом старості, зречення і пішов на спокій.

Коментарі

↑ Видано в російському перекладі: «Окружное посланіе единой, святой соборной и апостольской церкви ко всѣмъ православнымъ христіанамъ». СПб., 1859.
↑ Йдеться про Патріарха Кирила VII
↑ Геронти в даному контексті є найстарішими митрополитами Вселенського трону, які становили після реформи управління патріаха Самуїла I постійний Синод Константинопольської Церкви.

Примітки

↑ Faceted Application of Subject Terminology
d:Track:Q3294867 d:Track:Q846596
↑ [[|Откр]] 12:10
↑ Окружное послание единой, святой, соборной и апостольской церкви ко всем православным христианам 6 мая 1848 г. Архів оригіналу за 22 липня 2009. Процитовано 19 травня 2009.
↑ ^а ^б И. И. Соколов. Константинопольская церковь въ XIX вѣкѣ. Опытъ историческаго изслѣдованія. Т. I, СПб., 1904, стр. 715.
↑ «Сужденія преосв. Ѳеофана, бывшаго епископа владимірскаго, о греко-болгарскомъ вопросѣ и о состояніи православной церкви на Востокѣ. (Съ предисловіемъ)». Ѳ.И. Титова // «Труды Кіевской духовной Академіи». 1895, май, стр. 33—66.
↑ Письмо архим. Ѳеофана къ архіеп. Иннокентію // «Труды Кіевской духовной Академіи». 1895, май, стр. 57.
↑ Дата за: |Ѳ. Стояновъ-Бурмовъ. «Греко-болгарская распря въ шестидесятыхъ годахъ» // «Вѣстникъ Европы». СПб, 1888, № 8, стр. 736.
↑ Ѳ. Стояновъ-Бурмовъ. «Греко-болгарская распря въ шестидесятыхъ годахъ» // «Вѣстникъ Европы». СПб, 1888, № 8, стр. 741—742.
↑ И. И. Соколов. Константинопольская церковь въ XIX вѣкѣ. Опытъ историческаго изслѣдованія. Т. I, СПб., 1904, стр. 651.

Література

Нелюбов Б. А. Анфим VI. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2001. — Т. II. — С. 719. — ISBN 5-89572-007-2.(рос.)
И. И. Соколов. Константинопольская церковь въ XIX вѣкѣ. Опытъ историческаго изслѣдованія. Т. I, СПб., 1904, стр. 632—651, 281—287.