Сесілія Пейн-Гапошкіна

Сесілія Гелена Пейн-Гапошкіна
Cecilia Helena Payne-Gaposchkin
Ім'я при народженніангл. Cecilia Helena Payne
Народилася10 травня 1900(1900-05-10)
Wendoverd, Бакінгемшир[d], Бакінгемшир, Англія, Сполучене Королівство[1]
Померла7 грудня 1979(1979-12-07) (79 років)
Кембридж, Массачусетс, США[2]
·злоякісна пухлина
ПохованняPine Hill Cemeteryd[3]
Місце проживанняЛексінґтон
КраїнаВелика Британія Велика Британія, США США
Діяльністьастрономка, викладачка університету, астрофізикиня
Alma materГарвардський університет (1925)[2][4]
Коледж Редкліфф[1][4]
Школа святого Павла для дівчатd (1919)[1][4]
Ньюнгем коледж (1923)[1][4]
Кембриджський університет
Галузьастрономія[2], астрофізика[5], зоря[5], Чумацький Шлях[5], змінна зоря[5] і зоряна астрономія[5]
ЗакладГарвардський університет
Гарвардська обсерваторія[6]
Смітсонівська астрофізична обсерваторія[7]
Вчене званняпрофесор[d]
Науковий керівникГарлоу Шеплі[2] і Артур Еддінгтон[8]
Аспіранти, докторантиFrank Kamenyd[8]
Paul W. Hodged[8]
Френк Дональд Дрейк[8]
Joseph Ashbrookd[8]
ЧленствоАмериканська академія мистецтв і наук
Американське філософське товариство[9]
Американське астрономічне товариство[9]
БатькоEdward John Payned[1]
Брати, сестриHumfry Payned[1]
У шлюбі зГапошкін Сергій Іларіонович
РодичіDilys Powelld і M. Cecilia Gaposchkind
Нагороди
Автограф
CMNS: Сесілія Пейн-Гапошкіна у Вікісховищі

Сесілія Гелена Пейн-Гапошкіна (англ. Cecilia Helena Payne-Gaposchkin; 1900—1979) — британсько-американська астрономка і астрофізикиня. У своїй дисертації доктора філософії 1925 року вона припустила, що зорі складаються переважно з водню та гелію. Цей революційний результат спочатку відкинули провідні тогочасні астрофізики[10], які вважали, хімічний склад Сонця подібним до Земного. Втім подальші дослідження зрештою довели, що вона мала рацію[10][11][12]. Її роботи про будову Всесвіту та природу змінних зір стала основою сучасної астрофізики.

Їй доводилось долати бар’єри для жінок-науковиць, – зокрема, завершивши навчання в Кембриджі, вона не змогла отримати диплом[13]. Вона була обрана членкинею Королівського астрономічного товариства ще під час навчання в Кембриджі[14], а пізніше стала першою лауреаткою престижної Премії Енні Джамп Кеннон Американського астрономічного товариства[15]. У 1956 році Сесілія Пейн-Гапошкіна стала першою жінкою, яка в Гарвардському університеті здобула звання професора й очолила кафедру[16].

Біографія

Ранні роки

Сесілія Гелена Пейн, народилась в Англія, у селищі Вендовер в графстві Бакінгемшир[17]. Вона була однією з трьох дітей Емми Леонори Гелени Пейн (уродженої Перц) та Едварда Джона Пейна[en], лондонського адвоката, історика та музиканта, колишнього викладача Оксфордського університету[18]. Її мати походила з прусської родини і мала двох видатних дядьків, історика Георга Генріха Перца[en] та письменника Джеймса Джона Гарта Вілкінсона[en][19].

Коли Сесилії було чотири роки, її батько помер[20] за невідомих обставин - його тіло знайшли потопленим в каналі[21].

Освіта

Пейн почала свою формальну освіту в Вендовері в приватній школі під керівництвом Елізабет Едвардс[22]. Коли Пейн було дванадцять, її родина переїхала до Лондона, щоб сприяти освіті її брата Гамфрі[en], який згодом став археологом. Спочатку Пейн навчалася в коледжі Святої Марії в Паддінгтоні, де вона не мала можливості вивчати математику чи природничі науки. У 1918 році вона перейшла до жіночої школи Святого Павла, де її вчитель музики Густав Голст заохочував її зробити музичну кар’єру. Однак Пейн вирішила зосередитися на науці. Наступного року вона виграла стипендію, яка покривала навчання в Ньюнем-коледжі в Кембриджському університеті, де вона стала вивчати фізику та хімію[23].

Її інтерес до астрономії почався після того, як вона відвідала лекцію Артура Еддінгтона, де той детально описував свою експедицію на острів Принсіпі в Гвінейській затоці біля західного узбережжя Африки для спостереження сонячного затемнення 1919 року. Під час затемнення він фотографував зорі поблизу диску Сонця для перевірки передбачення нещодавно опублікованої Ейнштейном загальної теорії відносності про гравітаційне лінзування[24]. Сесілія говорила про цю лекцію Еддінгтона: «Результатом стала повна трансформація моєї картини світу. [...] Мій світ настільки похитнувся, що я пережила щось дуже схоже на нервовий зрив»[25]. Хоч вона й закінчила навчання, вона не могла отримати університетського ступеня, оскільки Кембридж до 1948 року не давав ступені жінкам[26].

Пейн розуміла, що у Великій Британії вона могла стати хіба що вчителькою, тому шукала гранти, які дозволили б їй переїхати до США. Леслі Джон Комрі, астроном Кембриджськоого університету, познайомив її з Гарлоу Шеплі, директором Обсерваторії Гарвардського коледжу[27][28][29]. У 1923 році Пейн переїхала до Сполучених Штатів, щоб навчатися в Гарвардському коледжі, завдяки стипендії, заснованій для заохочення жінок до навчання в Гарвардській обсерваторії. Першою лауреаткою цієї стипендії була Аделаїда Еймс в 1922 році, а Пейн стала другою.

Аспірантура

Шеплі переконав Пейн написати докторську дисертацію, і в 1925 році вона стала першою людиною, яка отримала ступінь доктора філософії з астрономії в Коледжі Редкліфф Гарвардського університету[30][31]. Її дипломна робота називалась «Зоряні атмосфери; Внесок у спостереження високої температури в реверсивних шарах зір»[32].

Аналізуючи фотопластини в обсерваторії Гарвардського коледжу[33], Пейн зробила новаторське відкриття, точно пов’язавши спектральні класи зір з їхніми фактичними температурами за допомогою теорії іонізації індійського фізика Мегнада Саха. Вона продемонструвала, що великі відмінності у спостережуваних лініях поглинання зір пояснюються різним ступенем іонізації при різних температурах, а не різним хімічним складом. Пейн виявила, що кремній, вуглець і кілька поширених металів, які можна побачити в спектрі Сонця, присутні приблизно в тих же відносних кількостях, що й на Землі, що узгоджувалось з популярним у той час переконанням, що зорі мають елементний склад, подібний до Землі. Однак вона також виявила, що гелій, і особливо водень, були набагато більш поширеними в зорях, причому водень був приблизно в мільйон разів більш поширеним, що змусило її зробити висновок, що водень є основною складовою зір, що робить його найпоширенішим елементом у Всесвіті[34][35].

Однак під час розгляду дисертації Генрі Норріс Рассел, видатний тогочасний астроном, закликав її не стверджувати, що Сонце складається переважно з водню, оскільки це суперечило консенсусній на той час точці зору, що елементний склад Сонця і Землі подібний[36]. Рассел у статті 1914 року стверджував, що:

Узгодженість сонячного та земного списків [елементів] є такою, що дуже сильно підтверджує думку Ровланда про те, що якщо температуру земної кори підвищити до температури атмосфери Сонця, це дасть дуже подібний спектр поглинання. Спектри Сонця та інших зір були схожі, тому виявилося, що відносна кількість елементів у Всесвіті така ж, як і в земній корі[37].
Оригінальний текст (англ.)
The agreement of the solar and terrestrial lists is such as to confirm very strongly Rowland's opinion that, if the Earth's crust should be raised to the temperature of the Sun's atmosphere, it would give a very similar absorption spectrum. The spectra of the Sun and other stars were similar, so it appeared that the relative abundance of elements in the universe was like that in Earth's crust.

Отже, Рассел вважав результати Пейн хибними[32]:186[38]. Хоча дисертація Пейн містила розрахунки, які підтверджували всі результати, Пейн погодилася написати у дисертації, що її результати «майже напевно нереальні»[39].

Однак через чотири роки Рассел отримав ті самі результати іншими методами та зрозумів, що Пейн мала рацію, і водень та гелій дійсно є найпоширенішими елементами в Чумацькому Шляху. Публікуючи свої результати в 1929 році, Рассел коротко відзначив попередні роботи Пейн, в тому числі, написавши, що «найважливішим попереднім визначенням кількості елементів астрофізичними засобами є те, що виконала міс Пейн [...]»[40]. Тим не менш, цей результат переважно приписували Расселу, а не Пейн, хоч та отримала цей результат на 4 роки раніше[40][41].

Майже через 40 років після публікації дисертації Пейн астроном Отто Струве описав її роботу як «найблискучішу з будь-коли написаних докторських дисертацій в астрономії»[42][43]. Сучасні оцінки поширеності водню та гелію в Галактиці Чумацький Шлях становлять ~74% водню та ~24% гелію, що узгоджується з результатами розрахунків Пейн-Гапошкіної 1925 року[44].

Наукова кар'єра

Сесілія Пейн-Гапошкіна

Після отримання ступеня доктора філософії в 1925 році Пейн залишилася в Гарварді протягом усієї своєї академічної кар'єри. Спочатку жінкам було заборонено ставати професорами в Гарварді, тому вона займалася менш престижною та менш високооплачуваною дослідницькою роботою. Її ранні роботи були зосереджені на зорях високої світності з метою визначення структури Чумацького Шляху. Пізніше вона оглянула всі зорі яскравіше десятої зоряної величини. Потім вона вивчала змінні зорі, провівши зі своїми помічниками понад 1 250 000 спостережень. Пізніше цю роботу було поширено на Магелланові Хмари, що додало ще 2 000 000 спостережень змінних зір. Ці дані були використані для визначення шляхів еволюції зір. Свої висновки вона опублікувала у своїй другій книзі «Зорі високої світності» (1930)[45].

Результатом її роботи стало кілька опублікованих книг, зокрема «Зорі високої світності» (1930), «Змінні зорі» (1938) та «Змінні зорі та структура галактики» (1954). Шеплі (директор обсерваторії Гарвардського коледжу) доклав зусиль, щоб перевести Пей-Гапошкіну на вищу посаду, і в 1938 році їй було присвоєно звання «Астроном». На прохання Пейн її пізніше перевели на іменну позицію "філліпсівського астронома". Щоб отримати схвалення цієї посади, Шеплі запевняв університет, що надання Пейн-Гапошкіній цієї посади не зробить її еквівалентом професора, але приватно домігся того, що посада пізніше була перетворена на професорську посаду як «філліпсівський професор астрономії»[25]: 225 [46][47]. У 1943 році Пейн-Гапошкіна була обрана членкинею Американської академії мистецтв і наук[48].

Коли Дональд Мензел став директором обсерваторії Гарвардського коледжу в 1954 році, він намагався підвищити її посаду, і в 1956 році вона стала першою жінкою, яку було підвищено до штатного професора факультету мистецтв і наук Гарвардського університету[49]. У 1958 році вона була призначена філліпсівським професором астрономії[50]. Пізніше, коли її призначили завідувачкою кафедри астрономії, вона стала першою жінкою, яка очолила кафедру в Гарварді.

Серед її учнів були Джозеф Ешбрук, Френк Дрейк, Гарлан Сміт і Пол Годж, які всі стали відомими астрономами[51]. Вона також керувала науковою роботою Гелен Соєр Гоґґ, Френка Камені[52] та Оуена Джінгерича[53].

У 1966 році Пейн-Гапошкіна залишила викладацьку діяльність і згодом стала професором-емеритом Гарварду[54]. Вона продовжувала свої дослідження як співробітниця Смітсонівської астрофізичної обсерваторії, а також протягом десяти років редагувала журнали та книги, видавані Гарвардською обсерваторією. Зокрема, відредагувала та видала лекції Вальтера Бааде під назвою «Еволюція зір і галактик» (1963)[55].

Значення

Кар'єра Пейн-Гапошкіної стала переломним моментом для обсерваторії Гарвардського коледжу. Під керівництвом Гарлоу Шеплі та Е. Дж. Шерідана (якого Пейн-Гапошкін називала наставником[56]) обсерваторія вже пропонувала жінкам більше можливостей в астрономії, ніж інші установи. Ще на початку століття це проявлялось у наукових досягненнях таких знаменитих астрономок, як Вільяміна Флемінг, Антонія Морі, Енні Джамп Кеннон і Генрієтта Свон Лівітт. Однак саме зі ступенем доктора філософії Сесілії Пейн жінки-астрономки отримали можливість робити такі ж кар'єри в астрономії, як і чоловіки[57].

Наукова кар'єра Пейн-Гапошкіної надихала інших жінок на заняття астрономією. Наприклад, вона стала взірцем для астрофізикині Джоан Фейнман. Мати й бабуся Фейнман відмовляли її від занять наукою, вважаючи, що жінки фізично не здатні зрозуміти наукові концепції[58][59][60], однак Фейнман повірила у здійсненність своєї наукової кар'єри, дізнавшись з підручника астрономії про наукові результати Пейн-Гапошкіної[58].

Особисте життя

За власними спогадами, Сессілія Пейн під час навчання в школі провела експеримент щодо ефективності молитви, розділивши всі свої іспити на дві групи, молячись за успіх лише в одній, а іншу залишивши контрольною групою. В контрольній групі вона отримала вищі бали[25]: 97. Згодом вона стала агностикинею[61].

У 1934 році вийшла заміж за російського емігранта, колишнього вояка Добровольчої армії, родом із Євпаторії, Сергія Гапошкіна (1898—1984). За рік до того він переїхав з Німеччини до Америки, де його прийняли асистентом в астрономічну обсерваторію Гарвардського коледжу. Багато робіт вони виконували удвох. Подружжя мало трьох дітей, дочка Катаріна

У 1931 році Пейн стала громадянкою США, зберігши притому і громадянство Великої Британії[62].

Під час подорожі Європою в 1933 році вона познайомилася в Німеччині[62] з астрофізиком Сергієм Гапошкіним (1898—1984), уродженцем Євпаторії, колишнім вояком Добровольчої армії, емігрантом з Російської імперії[63]. Сессілія Пейн допомогла йому отримати візу до Сполучених Штатів[62], де Сергія прийняли асистентом в астрономічну обсерваторію Гарвардського коледжу[63]. Сесілія Пейн і Сергій Гапошкін одружилися в березні 1934 року й оселились у місті Лексінгтон у штаті Массачусетс, недалеко від Гарварду. Пейн додала прізвище чоловіка до свого, і у Пейн-Гапошкіних народилися троє дітей - Едуард, Кетрін і Пітер[62]. Кетрін теж стала астрономкою[63]. Вона згадувала свою матір як «натхненну швачку, винахідливу в'язальницю та ненаситну читачку». Пейн та її родина були членами першої унітарної церкви в Лексінгтоні, де Сесілія викладала в недільній школі. Вона також брала активну участь у діяльності квакерів[62].

Вона померла у своєму будинку в Кембриджі, штат Массачусетс, 7 грудня 1979 року, у віці 79 років. Незадовго до смерті Пейн надрукувала свою автобіографію під назвою «Рука фарбувальника» (The Dyer's Hand). Пізніше книга була перевидана як «Сесілія Пейн-Гапошкіна: автобіографія та інші спогади» (Cecilia Payne-Gaposchkin: An Autobiography and Other Recollections)[25].

Молодший брат Пейн, Гамфрі Пейн (1902–1936), який одружився з письменницею та кінокритикесою Діліс Пауелл, став директором Британської школи археології в Афінах, де він і помер у 1936 році у віці 34 років[64]. Онука Пейн, Сесілія Гапошкіна, стала професоркою історії культури пізнього середньовіччя та історії Франції в Дартмутському коледжі в штаті Нью-Гемпшир[65][66][67].

Нагороди

Пам'ять

На честь Сесілії Пейн-Гапошкіної названо:

Публікації

Наукові книги:

  • The Stars of High Luminosity (1930)[74]
  • Variable Stars (1938)[75]
  • Variable Stars and Galactic Structure (1954)[76]
  • Introduction to Astronomy (1954)[77]
  • The Galactic Novae (1957)[78]

Вибрані статті:

  • —— (1936), On the Physical Condition of the Supernovae, Proceedings of the National Academy of Sciences, 22 (6): 332—6, Bibcode:1936PNAS...22..332P, doi:10.1073/pnas.22.6.332, JSTOR 86556, PMC 1076773, PMID 16588077
  • Whipple, F. L.; —— (1936), On the Bright Line Spectrum of Nova Herculis, Proceedings of the National Academy of Sciences, 22 (4): 195—200, Bibcode:1936PNAS...22..195W, doi:10.1073/pnas.22.4.195, JSTOR 86718, PMC 1076741, PMID 16577695
  • —— (1941), Obituary – Annie Jump Cannon, Science, 93 (2419): 443—444, Bibcode:1941Sci....93..443P, doi:10.1126/science.93.2419.443, PMID 17820707, S2CID 42913492
  • Payne-Gaposchkin, Cecilia (1 вересня 1963). Novae and Novalike Stars. Annual Review of Astronomy and Astrophysics. 1 (1): 145—148. Bibcode:1963ARA&A...1..145P. doi:10.1146/annurev.aa.01.090163.001045. ISSN 0066-4146.
  • Payne-Gaposchkin, Cecilia (1 вересня 1978). The Development of our Knowledge of Variable Stars. Annual Review of Astronomy and Astrophysics. 16 (1): 1—13. Bibcode:1978ARA&A..16....1P. doi:10.1146/annurev.aa.16.090178.000245. ISSN 0066-4146.

Примітки

  1. ↑ а б в г д е Oxford Dictionary of National Biography / C. Matthew — Oxford: OUP, 2004.
  2. ↑ а б в г https://www.aps.org/publications/apsnews/201501/physicshistory.cfm
  3. ↑ Find a Grave — 1996.
  4. ↑ а б в г Архів історії математики Мактьютор — 1994.
  5. ↑ а б в г д Чеська національна авторитетна база даних
  6. ↑ https://airandspace.si.edu/multimedia-gallery/14038hjpg
  7. ↑ https://siarchives.si.edu/sites/default/files/pdfs/torch/Torch%201976/SIA_000371_1976_07.pdf
  8. ↑ а б в г д Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
  9. ↑ а б NNDB — 2002.
  10. ↑ а б Cecilia Payne and the Composition of the Stars. American Museum of Natural History. 2000. Процитовано 23 листопада 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  11. ↑ Joyce, Maureen (9 грудня 1979). Dr. Cecilia H. Payne-Gaposchkin Dies. The Washington Post. Процитовано 10 вересня 2016.
  12. ↑ Cecilia Helena Payne-Gaposchkin. HowStuffWorks. 23 квітня 2009. Процитовано 10 вересня 2016.
  13. ↑ The Highest of All Ceilings: Astronomer Cecilia Payne. www.lostwomenofscience.org (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  14. ↑ Simion @Yonescat, Florin (10 травня 1900). Cecilia Helena. The Royal Astronomical Society (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  15. ↑ Annie Jump Cannon Award in Astronomy. American Astronomical Society. Процитовано 23 листопада 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  16. ↑ Williams, Richard. January 1, 1925: Cecilia Payne-Gaposchkin and the Day the Universe Changed. American Physical Society. Процитовано 23 листопада 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  17. ↑ Gingerich, O. (1982). Cecilia Payne-Gaposchkin. Quarterly Journal of the Royal Astronomical Society. 23: 450. Bibcode:1982QJRAS..23..450G.
  18. ↑ O'Connor, J. J.; Robertson, E. F. (November 2017). Cecilia Helena Payne-Gaposchkin. MacTutor: Biographies. University of St. Andrews. Процитовано 5 вересня 2019.
  19. ↑ Payne, H.; Mackworth-Young, G. (1981). Arias, P.E. (ред.). La scultura arcaica in marmo dell'Acropoli. La storiografia della scultura greca del VI sec. A. C. L'Erma Di Bretschneider. с. 79. ISBN 978-88-7062-500-4. Payne, Humfrey Gilbert Garth... figlio unico dello storico Edward John Payne e di sua moglie Emma Leonora Helena Pertz, nipote di Georg Heinrich Pertz, il curatore dei "Monumenta Germaniae Historica", e di James John Garth Wilkinson, il discepolo di Swedenborg.
  20. ↑ PAYNE, Edward John’, in Who Was Who 1897–1915 (London: A. & C. Black, 1988 reprint, ISBN 0-7136-2670-4)
  21. ↑ The Law Times vol. 118 (1904), p. 213: "Mr. Edward John Payne, Recorder of High Wycombe, was found drowned on Monday in the canal at Wendover..."
  22. ↑ Larkham, Jane (28 липня 2020). Cecilia Payne. Wendover News (брит.). Процитовано 23 листопада 2024.
  23. ↑ O'Connor, J. J.; Robertson, E. F. (November 2017). Cecilia Helena Payne-Gaposchkin. MacTutor: Biographies. University of St. Andrews. Процитовано 5 вересня 2019.
  24. ↑ Wayman, Patrick A. (1 лютого 2002). Cecilia Payne-Gaposchkin: astronomer extraordinaire. Astronomy & Geophysics. 43 (1): 1.27—1.29. Bibcode:2002A&G....43a..27W. doi:10.1046/j.1468-4004.2002.43127.x. ISSN 1366-8781.
  25. ↑ а б в г Payne-Gaposchkin, C. (1984). The dyer's hand: an autobiography. У Haramundanis, Katherine (ред.). Cecilia Payne-Gaposchkin: an autobiography and other recollections (вид. 2). Cambridge University Press. с. 69–238. ISBN 978-0-521-25752-7.
  26. ↑ Tullberg, Rita McWilliams (24 вересня 1998). Women at Cambridge (англ.). Cambridge University Press. с. 183. ISBN 978-0-521-64464-8.
  27. ↑ The Highest of All Ceilings: Astronomer Cecilia Payne. www.lostwomenofscience.org (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  28. ↑ Wayman, Patrick A. (1 лютого 2002). Cecilia Payne-Gaposchkin: astronomer extraordinaire. Astronomy & Geophysics. 43 (1): 1.27—1.29. Bibcode:2002A&G....43a..27W. doi:10.1046/j.1468-4004.2002.43127.x. ISSN 1366-8781.
  29. ↑ Physics, American Institute of (24 вересня 2021). Cecilia Payne-Gaposchkin. www.aip.org (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  30. ↑ Wayman, Patrick A. (1 лютого 2002). Cecilia Payne-Gaposchkin: astronomer extraordinaire. Astronomy & Geophysics. 43 (1): 1.27—1.29. Bibcode:2002A&G....43a..27W. doi:10.1046/j.1468-4004.2002.43127.x. ISSN 1366-8781.
  31. ↑ Sobel, Dava (2016). The Glass Universe: How the Ladies of the Harvard Observatory Took the Measure of the Stars. Viking. с. 203-213. ISBN 978-0-670-01695-2.
  32. ↑ а б (Дипломна робота). {{cite thesis}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  33. ↑ The Highest of All Ceilings: Astronomer Cecilia Payne. www.lostwomenofscience.org (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  34. ↑ Gregersen, Erik (6 травня 2023). Cecilia Payne-Gaposchkin. Encyclopædia Britannica.
  35. ↑ Chown, Marcus (2009). We Need to Talk About Kelvin. London: Faber and Faber. с. 99—100. ISBN 978-0-571-24402-7.
  36. ↑ Steven Soter and Neil deGrasse Tyson (2000). Cecilia Payne and the Composition of the Stars. American Museum of Natural History.
  37. ↑ Russell, Henry (29 травня 1914). The Solar Spectrum and the Earth's Crust. Science. 39 (1013): 791—794. Bibcode:1914Sci....39..791R. doi:10.1126/science.39.1013.791. JSTOR 1638885. PMID 17812658.
  38. ↑ Chown, Marcus (2009). We Need to Talk About Kelvin. London: Faber and Faber. с. 99—100. ISBN 978-0-571-24402-7.
  39. ↑ The Highest of All Ceilings: Astronomer Cecilia Payne. www.lostwomenofscience.org (англ.). Процитовано 23 листопада 2024.
  40. ↑ а б Russell, Henry Norris (July 1929). On the Composition of the Sun's Atmosphere. Astrophysical Journal. 70: 64. Bibcode:1929ApJ....70...11R. doi:10.1086/143197. Процитовано 15 жовтня 2022 — через The SAO/NASA Astrophysics Data System.
  41. ↑ Cecilia Payne-Gaposchkin | Women in science. web.archive.org. 7 березня 2015. Процитовано 23 листопада 2024.
  42. ↑ Cecilia Payne and the Composition of the Stars. American Museum of Natural History. 2000. Процитовано 23 листопада 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  43. ↑ January 1, 1925: Cecilia Payne-Gaposchkin and the Day the Universe Changed. American Physical Society. January 2015.
  44. ↑ This Month in Physics History. www.aps.org (англ.). Процитовано 8 вересня 2023.
  45. ↑ Gregersen, Erik (6 травня 2023). Cecilia Payne-Gaposchkin. Encyclopædia Britannica.
  46. ↑ Wayne, Tiffany K. (2011). American Women of Science Since 1900. Т. 1. ABC-CLIO. с. 749. ISBN 978-1-59884-158-9.
  47. ↑ Sobel, Dava (2017). The Glass Universe: How the Ladies of the Harvard Observatory Took the Measure of the Stars. Penguin Publishing Group. с. 245, 258. ISBN 978-0-14-311134-4.
  48. ↑ Members of the American Academy of Arts & Sciences: 1780–2012; Payne-Gaposchkin, Cecilia Helena (PDF). American Academy of Arts and Sciences. с. 416. Процитовано 29 липня 2014.
  49. ↑ Wayman, Patrick A. (1 лютого 2002). Cecilia Payne-Gaposchkin: astronomer extraordinaire. Astronomy & Geophysics. 43 (1): 1.27—1.29. Bibcode:2002A&G....43a..27W. doi:10.1046/j.1468-4004.2002.43127.x. ISSN 1366-8781.
  50. ↑ Sobel, Dava (2017). The Glass Universe: How the Ladies of the Harvard Observatory Took the Measure of the Stars. Penguin Publishing Group. с. 245, 258. ISBN 978-0-14-311134-4.
  51. ↑ Hockey, T. (2007). Biographical Encyclopedia of Astronomers. Springer. с. 876—878. ISBN 978-0-387-30400-7.
  52. ↑ Astronomy Alumni. Harvard University, Department of Astronomy. Процитовано 7 серпня 2014.
  53. ↑ Owen Gingerich. American Institute of Physics. 6 лютого 2015. Процитовано 3 березня 2023.
  54. ↑ Joyce, Maureen (9 грудня 1979). Dr. Cecilia H. Payne-Gaposchkin Dies. The Washington Post. Процитовано 10 вересня 2016.
  55. ↑ Irwin, John B. (10 травня 1963). Astronomy: Evolution of Stars and Galaxies. Walter Baade. Cecilia Payne-Gaposchkin, Ed. Harvard University Press, Cambridge, Mass., 1963. xiii + 321 pp. Illus. $6.75. Science (англ.). 140 (3567): 658. doi:10.1126/science.140.3567.658.a. Процитовано 20 січня 2022.
  56. ↑ Payne-Gaposchkin, C. (1984). The dyer's hand: an autobiography. У Haramundanis, Katherine (ред.). Cecilia Payne-Gaposchkin: an autobiography and other recollections (вид. 2). Cambridge University Press. с. 69–238. ISBN 978-0-521-25752-7.
  57. ↑ Mack, Pamela E. (1990). Straying from Their Orbits: Women in Astronomy in America. У Kass-Simon, Gabriele; Farnes, Patricia (ред.). Women of science: righting the record. Bloomington: Indiana University Press. с. 105—107.
  58. ↑ а б Hirshberg, C. (18 квітня 2002). My Mother, the Scientist. Popular Science. Процитовано 8 серпня 2014.
  59. ↑ Ottaviani, J.; Myrick, L. (2011). Feynman. First Second. ISBN 978-1-59643-259-8.
  60. ↑ Feynman, R. P.; Sykes, C. (1995). No Ordinary Genius: The Illustrated Richard Feynman (вид. Reprint). W. W. Norton & Co. ISBN 978-0-393-31393-2.
  61. ↑ Laidler, K. J. (2002). Energy and the Unexpected. Oxford University Press. с. 109. ISBN 978-0-19-852516-5. Процитовано 23 липня 2019. Since she actually got better marks in the prayerless group she became, and remained, a devout agnostic.
  62. ↑ а б в г д Ogilvie, ред. (2000). The Biographical Dictionary of Women in Science. Routledge. ISBN 978-0-415-92038-4.
  63. ↑ а б в Гапошкін Сергій Іларіонович // Бронштэн В. А. Советская власть и давление на астрономию // Философские исследования. 1993, № 3. (рос.)
  64. ↑ Humfry Payne | British archaeologist. Encyclopædia Britannica. Процитовано 10 вересня 2016.
  65. ↑ Gingerich, O. Cecilia Payne-Gaposchkin: Astronomer and Astrophysicist. Notable American Unitarians. Harvard Square Library. Архів оригіналу за 17 грудня 2013. A September 1956 article in The Christian Register published by the American Unitarian Association, announced her appointment and described her as a member of the denomination's First Parish and Church in Lexington, Massachusetts.
  66. ↑ Vetter, H. F. (2003). Cecelia Payne-Gaposchkin: Astronomer and pioneer. UU World.
  67. ↑ Cecilia Gaposchkin, Professor of History. Dartmouth College Department of History. Trustees of Dartmouth College. 2 квітня 2013. Процитовано 7 грудня 2019.
  68. ↑ Scott Calvin (2020). On the stature of Cecilia Payne-Gaposchkin. Physics Today. 73 (11): 10. Bibcode:2020PhT....73k..10C. doi:10.1063/PT.3.4603.
  69. ↑ Rittenhouse Medal Awards. Rittenhouse Astronomical Society. 2010. Архів оригіналу за 23 вересня 2017. Процитовано 10 жовтня 2012.
  70. ↑ (2039) Payne-Gaposchkin = 1974 CA. IAU Minor Planet Center. Процитовано 10 вересня 2016.
  71. ↑ Cecilia Payne-Gaposchkin Medal and Prize. Institute of Physics. Архів оригіналу за 22 жовтня 2019. Процитовано 22 січня 2020.
  72. ↑ Cecilia Payne-Gaposchkin Doctoral Dissertation Award in Astrophysics: Foundation supports re-named astrophysics dissertation honor. American Physical Society. Процитовано 15 грудня 2018.
  73. ↑ Payne-Gaposchkin Patera, Gazetteer of Planetary Nomenclature, International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN)
  74. ↑ Payne, Cecilia H. (1930). The Stars of High Luminosity. Harvard Observatory monographs; no. 3. New York; London: published for the Harvard Observatory by McGraw Hill. LCCN 30-34245. OCLC 3196276.
  75. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia; Gaposchkin, Sergei (1938). Variable Stars. Harvard Observatory monographs; no. 5. Cambridge, Massachusetts: Harvard Observatory. LCCN 39-18855. OCLC 831947.
  76. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia (1954). Variable Stars & Galactic Structure. London: University of London; Athlone Press. LCCN 55-37995. OCLC 530546.
  77. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia (1954). Introduction to Astronomy. Prentice-Hall physics series. New York: Prentice-Hall. LCCN 54-10155. OCLC 416552.
  78. ↑ Payne-Gaposchkin, Cecilia (1957). The Galactic Novae. Series in astrophysics. Amsterdam; New York: North-Holland; Interscience Publishers. LCCN 57-3656. OCLC 838013.

Література

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!