Неаполітанська художня школа — найбільш значуща художня школа Італії поряд з Венеційською та Римською школою.
П'єтро Негроні. «Зустріч Марії і Єлизавети», Лувр, Париж.
Неаполітанська художня школа посіла друге місце за значенням після Римської художньої школи[1].
Коротка доба відродження в Неаполі
Колантоніо (мешкав і працював у Неаполі в 1420—1460)
Маньєризм в Неаполі 16 ст
В XVI ст. місцева художня школа ще перебувала в фазі становлення. Майстри Неаполя рахувались із здобутками римської художньої школи, позаяк папський Рим рекрутував до міста талановитих митців з інших художніх центрів і сам подеколи перетворився спочатку на відомий центр відродження, а після пограбування Риму1527 року вояками імператора Карла V — на провідний центр маньєризму.
Митці Неаполя старанно вивчали і рахувалися із творчим надбанням Рафаеля Санті та авторитетного в Римі Мікеланджело Буонарроті. Але відсутність доброї художньої освіти у більшості неаполітанських митців приводила до наївного, обмежено-провінційного використання знахідок Рафаеля Санті та Мікеланджело[2]. Над другорядністю неаполітанських майстрів XVI ст. (П'єтро Негроні, Іпполіто Боргезе) піднявся лише Марко даль Піно, майстер холоднуватої манери і віртуозного малюнка, котрий так поціновували майстри маньєризму.
Окрема держава
В Неаполі XVII ст. склалась унікальна ситуація. Італійське місто і Кампанья перебували у володінні Іспанії, де правили віце-королі, котрих надсилав з Іспанії король і постійно заміняв власних васалів, підозрюючи кожного з них в зраді і сепаратистських прагненнях. В місті стояв іспанський гарнізон і офіційно місто не підкорялось папі римському. Тим не менше зв'язок з Римом не переривався і низка римських майстрів отримувала запрошення на працю в Неаполь. Так, по запрошенню тут працювали Доменікіно(1581—1641) та Джованні Ланфранко (1582—1647), фрескіст та майстер вівтарів[1].
Подією в художньому житті міста був недовгий і вимушений візит Мікеланджело да Караваджо, котрий рятував в Неаполі власне життя від покарання за скоєне вбивство у Римі. Дві композиції Караваджо («Сім вправ милосердя» та «Побиття Христа батогами») задали надзвичайно високий рівень моральних вимог до місцевого живопису[1]. Не менше враження на місцевих майстрів справили і художня манера митця з її різкими контрастами світла і тіні та простонародний типаж персонажів. Неаполітанська художня школа мало орієнтувалась на аристократичні смаки багатіїв і прийняла як свої знахідки демократичної гілки бароко, уособленням якої були твори Караваджо. До того ж, в Неаполі не було жорсткого протистояння між представниками пізнього маньєризму і бароко, як то було в Римі. Серед послідовників Караваджо опиниться більшість наполітанських художників, серед яких — іспанець Хосе де Рібера та його учень Лука Джордано (всі ранні твори останнього), Хуан До , Баттістелло Караччоло, Артемізія Джентілескі, Матіа Претті, Массімо Станціоне.
В Неаполі були мало відчутними вимоги «Величної манери» і академічної ієрархії жанрів, тому художники залюбки пишуть нібито низькі жанри — пейзажі і натюрморти. І розробляють ці жанри по своєму, або фантазійно (фантастичні краєвиди міст Монсу Дезідеріо, Вівіано Кодацци, пейзажі Сальватора Рози), або суто реалістично (Якопо да Емполі, Джованні Баттіста Руопполо, натюрморти родини Рекко, Паоло Порпора тощо). Засновником жанру натюрморт в неаполітанському живопису доби бароко був Лука Форте (бл. 1615 — до 1670).
Інтернаціональний характер мистецтва в Неаполі і дещо слабкий контроль владних структур над мистецтвом приваблював сюди на працю чимало мандрівних майстрів, частка котрих працювала в місті роками. В Неаполі за тимчасовими замовами працювали як італійці з інших художніх центрів, так і низка іноземних митців.
Через неаполітанський порт приблизно у 1552 році в Італію прибув Пітер Брейгель старший. Існує рання і несмілива картина молодого Пітера Брейгеля «Гавань Неаполя», як і малюнки, що підтверджують перебування в місті нідерландського майстра[3].
Роками в Неаполі працював уродженець Лейдена художник Якоб ван Сваненбург (1571—1638), віртуозний майстер фантазійних, страхітливих сцен і сцен містичних. В останні роки він мешкав у місті Лейден і його твори міг бачити молодий Рембрандт. У Лейдені майстер мав власну студію і навчав учнів. Можливо, цю студію відвідував і молодий Рембрандт, охочий до всього нового.
Представниками пізнього маньєризму і раннього бароко з міста Мец (герцогство Лотарингія) були художники Франсуа де Номе (François de Nomé 1592 — після 1644) та Дідьє Барра (Didier Barra бл. 1590 — після 1647). Вони оселились у Неаполі і спільно працювали над створенням фантазійних міських пейзажів. Був ще третій художник (помічник ?) у їх майстерні, ім'я котрого загубилось. Вони увійшли у історію мистецтв під спільним псевдонімом Монсу Дезідеріо. Їх твори вплинули на деякі композиції Сальватора Рози та Мікеланджело Черквоцці (Cerquozzi 1602—1660) у 17 столітті, а у 20 ст. сприяли розкутості композицій західноєвропейських сюрреалістів (Каюа, Андре Бретон).
В Неаполі працювали фламандці Луї Фінсон (Людовіко Фінзоніус 1575—1617) та Абрахам Вінк (Авраам Вінк 1580—1621), обидва прихильники Караваджо і його художньої манери. Людовіко Фінзоніус працюватиме в Неаполі вісім років (1604—1612 рр).
На працю в Рим перебрався фламандський художник Абрахам Брейгель (1631—1697), другий і найбільш обдарований із п'яти синів художника Яна Брейгеля молодшого. Він узяв шлюб з італійкою Анжелою Баратта ще в Римі, працював художником натюрмортів, у подружжя був син Гаспар. Останні 22 роки життя працював у Неаполі, де і помер.
Три роки (1643—1647) у Неаполі працював французький художник Шарль Меллан (1597—1649), лотарингець за походженням. Лише повстання під проводом Мазаньєлло примусило художника покинути розбурхане місто.
Цілком натуралізувався в Італії Каспар ван Віттель (1653—1736), голландець за походженням, що довго працював у Неаполі придворним художником іспанського віце-короля Медінаселі[4]. В італійських архівах він проходив як Гаспаро Ванвітеллі. Ванвітеллі-батько одружився і помер в Римі, його син — відомий неаполітанський і італійський архітекторЛуїджі Ванвітеллі.
Декілька іноземців роками працювали в Неаполі на початку XIX ст., заснувавши там так звану пейзажну школу Позіліппо, до складу котрої входили німці (Вільгельм Губер), голландець (Антоніо Пітлоо), росіяни (Щедрін Сільвестр Феодосійович), а також художники італійці.
Bernardo De Dominici, Vite de’ Pittori, scultori ed architetti napoletani, annotated edition in 3 vols., ed. Fiorella Sricchia Santoro and Andrea Zezza, Naples, 2008
«Сообщения Государственного Эрмитажа», сб. 48, Ленинград, 1983
Львов С. Л. «Пітер Брейгель старший», М., Искусство, 1971
Джуліо Карло Арган. «История итальянского искусства», М., «Радуга», 1990
Achille della Ragione «Il secolo d'oro della pittura napoletana» (Акілле делла Раджоне, «Золоте століття неаполітанського живопису» у 10 томах, італійською)
_by_Francesco_Curia.jpg)
_Madonna_col_Bambino.jpg)
,_The_Way_to_Calvary.jpg)
_-_Still_Life_with_Grapes_and_other_Fruit_-_Google_Art_Project.jpg)
.jpg)
