Жан-Поль Шарль Ема́р Сартр (фр.Jean-Paul Charles Aymard Sartre; 21 червня1905, Париж — 15 квітня1980) — французький філософ, письменник, сценарист, громадський діяч, який вважається провідною фігурою французької філософії та марксизму 20-го століття.[7][8][9] Сартр є одним з ключових представників екзистенціалізму (і феноменології). Його робота здійснила значущий вплив на соціологію, критичну й постколоніальну теорію та літературознавство. Сартрові присудили Нобелівську премію з літератури 1964 року, попри те, що він намагався відмовитися від неї, заявивши, що завжди одхрещувався від офіційних почестей і що «письменник не повинен дозволити перетворити себе на інституцію».[10]
Сартр перебував у вільних стосунках із видатною феміністкою та філософкою-екзистенціалісткою Симоною де Бовуар. Сартр і де Бовуар діяли наперекір культурно-соціальним припущенням і очікуванням свого виховання, яке вони вважали буржуазним, як у стилі життя, так і в мисленні. Конфлікт між гнітючим, духовно деструктивним конформізмом і «автентичним» способом «буття» став домінантною темою ранньої творчості Сартра, втіленою в його основній філософській праці «Буття і ніщо» (фр.L'Être et le Néant, 1943).[11] Введенням Сартра в його філософію є праця «Екзистенціалізм — це гуманізм» (фр.L'existentialisme est un humanisme, 1946).
Біографія
Жан-Поль Сартр народився в Парижі і був єдиною дитиною в сім'ї. Його батько Жан-Батист Сартр, офіцер військово-морських сил Франції, мати — Анна-Марія Швейцер. По материнській лінії Жан-Поль був двоюрідним племінником Альберта Швейцера. Жану-Полю було лише 15 місяців, коли у нього помер батько. Родина перебралася до рідної домівки в Медоне.
У 1929 році він закінчив Вищу нормальну школу й упродовж 1941–1945 років викладав у різних ліцеях (йому довелося зробити короткочасну перерву у зв'язку із службою в Збройних силах і перебуванням у військовому полоні).
У 1956 році Сартр і редакція журналу «Нові часи» дистанціювалися (на відміну від Камю) від прийняття ідеї французького Алжиру і підтримали прагнення до незалежності алжирського народу. Сартр виступає проти катувань, захищає свободу народів визначати свою долю, аналізує насильство як гангрену схожу з колоніалізмом.
Після неодноразових погроз французьких націоналістів ними була двічі підірвана його квартира в центрі Парижа; редакцію «Нових часів» бойовики-націоналісти захоплювали п'ять разів.
Під час чергового протесту Сартра було затримано, що викликало обурення студентства. Коли про це дізнався Шарль де Голль, то він наказав випустити Сартра, сказавши:
«У Франції Вольтерів не саджають».
Жан-Поль Сартр помер у 1980 році, і в останню путь його проводжали 50 тисяч людей.
Сартр сам оповідає про своє дитинство у написаних наприкінці життя спогадах («Слова»), вкрай критично й іронічно. Немає нічого сентиментального у споминах про матір і дідуся, хоча видно, що його, єдину дитину в непогано влаштованій буржуазній сім'ї, сирітку (батько рано помер), всі шалено любили. Малий Жан-Поль виріс хлопчиком вкрай пещеним, зіпсованим надміром піклування, але якийсь внутрішній опір зробив його змалку гіперкритичним до далеких і близьких, змушував гостро відчувати фальш навіть там, де вона була природним перебільшенням щирих почуттів. Сартр не зносить блазнювання майже так, як не терпить бруду. Втім, він по-справжньому любив своїх близьких (до речі, це була сім'я ельзасців Швейцерів, з якої вийшов і великий гуманіст, знаменитий місіонер Альберт Швейцер). Критичність означає відчуття нечистоти, а життя людське повне бруду; людина — не янгол, вона — і музика, і щедрість, і егоїзм, і грубість, і поезія, і фізіологічні відправлення. Коли любиш людину, любиш її разом з усіма її непривабливими інтимними деталями.
Великі прозові цикли Сартра переважно незакінчені, як і останній філософський задум — книга «Критика діалектичного розуму» (її виданий 1960 року перший том так і не мав продовження). Сартр увесь час прагнув створити щось грандіозне; його філософський трактат «Буття і ніщо» вражає не стільки своїм обсягом, скільки тим, що ця ґрунтовна праця написана в окупаційному 1943 році учасником руху Опору. Зрештою, важко назвати найкращий філософський твір Сартра: чи це його дослідження про буття, чи скромна лекція «Екзистенціалізм — це гуманізм», прочитана 1946 року. Саме після її публікації захоплення Сартровим «екзистенціалізмом» стало повальним.
У 1964 році Жан-Поль Сартр став лауреатом Нобелівської премії (література). Але він відмовився прийняти цю нагороду, заявивши про своє небажання бути чим-небудь зобов'язаним будь-якій соціальній інституції. У тому ж році Сартр заявив про свою відмову від літературної діяльності, назвав літературу сурогатом дійсного перетворення світу.
Творчість Сартра відбиває тенденцію усього двадцятого століття й тим, що у ній він звертався безпосередньо до особистості кількох персонажів культури у своїх кількох біографіях: Флобера, Жане , Бодлера тощо. Увага до людини, її вчинків та її творів пов'язана із бажанням пояснити епоху, та навпаки, аби від епохи повернутися знову до пояснення людини. Так чи інакше, наша сучасність позначена особистістю Сартра. Але визначаючи ряд «гуманістично налаштованих шанувальників культури», поруч з ім'ям Сартра завжди з'являється ім'я Теодора Адорно.
Філософська концепція
Свобода
Одним з центральних понять для всієї філософії Сартра є поняття свободи.
У Сартра свобода представлялася як щось абсолютне, раз і назавжди дане («людина засуджена бути вільною»). Вона передує сутності людини. Сартр розуміє свободу не як свободу духу, провідну до бездіяльності, а як свободу вибору, яку ніхто не може відняти у людини: в'язень вільний ухвалити рішення — змиритися чи боротися за своє визволення, а що буде далі — залежить від обставин, що знаходяться поза компетенцією філософа.
Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії «проєкту», згідно з якою індивід не заданий самому собі, а проєктує, «збирає» себе як такого. Тим самим, він повністю відповідає за себе і за свої вчинки. Для характеристики позиції Сартра підходить ним самим наведена в статті «Екзистенціалізм — це гуманізм».
«Екзистенція» і є постійно живий момент діяльності, взятий суб'єктивно. Цим поняттям позначається не стійка субстанція, а постійна втрата рівноваги. У «Нудоті» Сартр показує, що світ не має сенсу, «Я» не має мети. Через акт свідомості і вибору «Я» надає світу значення і цінності.
Саме людська діяльність надає сенсу навколишньому світу. Предмети — це знаки індивідуальних людських значень. Поза цим вони — просто даність, пасивні та інертні обставини. Надаючи їм того чи іншого індивідуально-людського значення, сенсу, людина формує себе як так чи інакше окреслена індивідуальність.
Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється у різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
«Негативна» діалектика властива суб'єкту, стосується лише свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» тощо. У цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.
Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут з'являються два моменти:
У людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п.;
У природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись із метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.
Відчуження
З поняттям свободи в Сартра пов'язане поняття «відчуження».
Сучасного індивіда Сартр розуміє як відчужену істоту: його індивідуальність стандартизована (як стандартизований офіціант з професійною посмішкою і точно розрахованими рухами); підпорядкована різним соціальним інститутам, які наче «стоять» над людиною, а не походять від неї (наприклад, держава, яка представляє відчужений феномен — відчуження у індивіда здатності брати участь у спільному управлінні справами), а отже, позбавлена найважливішого — здатності творити свою історію.
Відчужена від себе людина має проблеми з матеріальними предметами — вони тиснуть на неї своїм нав'язливим існуванням, своєю в'язкою і солідно-нерухомою присутністю, викликаючи «нудоту» (нудота Антуана Рокантена в однойменному творі). На противагу цьому Сартр стверджує особливі, безпосередні, цілісні людські стосунки.
Доробок
«Нудота»
У своїх ранніх філософських працях Сартр зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості; ці ж проблеми він розглядає й у своєму першому романі «Нудота» («La Nausée», 1938), у якому показує свою глибинну відразу до буржуазного суспільства. Життю властива по-сартрівськи принципова «відкритість» і воно потребує певної завершеності. Антуан Рокантен, герой роману, який нічого не писав, окрім історичних нарисів і щоденника у фіналі роману вирішив написати книжку, створити роман: «Так. Книжку. Спочатку, звісно буде нудна, втомлива праця, яка не увільнить мене ні від існування, ні од відчуття, що я існую. Але настане така мить, коли книжку буде завершено, все буде позаду, і тоді трохи ясного світла проллється на моє минуле. І, може, в цьому світлі я дивитимусь на своє життя без відрази й огиди… і в минулому — лише в минулому — я прийму себе як блудного сина».
«Критика діалектичного розуму»
У своїй основній теоретичній праці з проблем політики «Критика діалектичного розуму» («Critique de la raison dialectique», 1960) він спробував поєднати екзистенціалізм із марксизмом. У «Критиці діалектичного розуму» Сартр зосереджується на одному рівні — рівні філософії історії. Він пропонує модель діалектичного розуму, в межах якого волю кожного індивіда слід розглядати як складник тотальної історії. Блиск Сартрової оцінки індивідів затьмарює цю вищу мету, повне виправдання якої було залишено для іншого тому (котрий, знову ж таки, так і не з'явився). Але другий рівень трактату ще раз демонструє справжнє лице Сартра як мораліста. Він різко протиставляє людських істот, що потрапляють до певних «категорій» і до «згуртованих груп».
Вихід газети планувався на 5лютого1973 року, але з технічних причин і через фінансові труднощі цього не сталося. Однак вона випускала «нульові» примірники, призначені накопичувати фонд за передплатою.
Перший номер № 0 вийшов 22лютого1973, а № 1 — 18квітня того ж року. У той час це був лише один аркуш. Розглядаючи випуски газети від травня 1968 року і під час студентських бунтів60-х рр., можна помітити, що газета дотримувалася крайніх лівих поглядів.
У 1970 р Ж.-П. Сартр заснував газетне агентство Liberation, запозичивши назву в одного з інформаційних листків руху Опору. Незабаром народилася й газета з тією ж назвою.
За гіркою іронією долі, незабаром після 22травня1973 — дня народження газети Liberation, — Ж.-П. Сартр переніс важкий інсульт. Він уже не міг писати й був змушений залишити посаду виконавчого директора. Але газета продовжувала стрімко розвиватися, і наприкінці 70-х рр. її тираж становив понад 30 тис.
Ж.-П. Сартр пояснює: «Такий стан справ в газетному світі Франції, який ми маємо сьогодні, сформувався значною мірою після війни. Звичайно ж, і до 1944 р в країні було безліч газет, але більша частина їх співпрацювала з нацистами, тому вони змушені були закритися. На сцену вийшло нове покоління журналістів та менеджерів, і вони стали створювати газети з нуля. Потім був довгий період затишшя, аж до 60-х — початку 70-х рр., коли студенти і прихильники рішучих заходів стали випускати свої газети. З тих газет вижила лише одна — Liberation».
Природно виникає питання: «Чому?» Як вважає Ж.-П. Сартр, багато в чому це справа випадку. "Всі великі газети народжуються в період великих соціальних змін, — говорить він. — У Франції перший такий період настав після звільнення країни, а другий — наприкінці 1960-х рр. Поворотним моментом став саме 1968. Змінювалося все: музика, культура, мода, мораль, а існуючі у Франції післявоєнні газети абсолютно не торкались цих тем: вони залишали їх журналам, хоча останні робили тільки частину необхідної роботи. Тоді цю частину роботи взяла на себе Liberation і стала робити її краще і професійніше інших. І звичайно, читачі відразу знайшлися: вони були вже тоді, коли газети ще не було ".
Ж.-П. Сартр каже, що позиціонування бренду було визначене вже в той час і більше не змінювалося. «Я завжди користуюся гаслом: „Газета для мінливого суспільства“ — можливо, він трохи примітивний, але виражає той факт, що ми є газетою для людей, що прагнуть шукати істину, спростовувати догми і змінювати світ на краще».
У Франції Liberation вважають газетою лівого спрямування, хоча Ж.-П. Сартр стверджує, що політична позиція газети набагато складніша. Спадщина Ж.-П. Сартра, на його думку, вплинула не стільки на політичні погляди газети, скільки на її ставлення до суспільства і політики. «Ми представляємо інтереси звичайних людей, тому й ставимося з недовірою до влади. Візьміть наших конкурентів — Le Monde і Le Figaro, — вони значно більшою мірою відповідають сподіванням правлячих кіл. А ми не довіряємо правлячим колам. Наші кореспонденти цілком можуть бути прихильниками тих чи інших політичних поглядів, але не належать до жодної політичної партії. Не важливо, хто стоїть при владі, ми в будь-якому випадку бачимо себе в опозиції. Наші взаємини з лівим урядом були настільки ж непокірними, що і з правим. Ключовим словом для нас є слово „свобода“. Свобода думки — ось чого ми прагнемо».
Liberation з'явилася на світ напередодні нової ери і підняла прапор альтернативної культури якраз тоді, коли вона ставала домінуючою силою в суспільстві[12]. Liberation стала у певному сенсі частиною масової культури одночасно зі своїми читачами.
Ю. Осокіна. Сартр Жан-Поль // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.653 ISBN 978-966-611-818-2
Сартр Жан-Поль // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Т. 2 : Л — Я. — С. 478. — ISBN 966-692-744-6.
.svg){kind=small}
