У ході дізнання процесуальні дії проводяться за «гарячими слідами» або у невідкладних справах. Усі докази і матеріали, що були зібрані в результаті дізнання, повинні насамперед дати відповідь на питання: мала місце подія, чи ні. Якщо відомості про злочин не знаходять підтвердження на цій стадії кримінального процесу, то подальше провадження припиняється і справа до суду не передається[2].
М. С. Строгович зазначав, що дізнання є формою розслідування, допоміжною стосовно попереднього слідства. Воно полягає в закріпленні слідів злочину і зді́йсненні першочергових і невідкладних дій для того, щоб повне і всебічне розслідування справи було проведене на попередньому слідстві.
У дореволюційній Росії функції органу дізнання виконувала поліція.
У листопаді 1917 року постановою Наркомату внутрішніх справ «Про робітничу міліцію» замість ліквідованої поліції при місцевих Радах створювалася міліція, на яку покладалися функції охорони існуючого ладу та боротьби зі злочинністю. Згідно з Інструкцією Наркомату юстиції, виданою у липні 1918, розслідування злочинів проводилося у формі дізнання, яке здійснювалося міліцією, та попереднього слідства, яке покладалося на народних суддів та слідчі комісії. При цьому зазначалося, що дізнання полягає у проведенні невідкладних дій у зв'язку з виявленням злочину.
20 жовтня 1918 року Наркомат внутрішніх справ та Наркомат юстиції видали спільну Інструкцію про організацію Радянської робітничо-селянської міліції. Поряд з іншими функціями на міліцію покладалося дізнання у кримінальних справах, вона виконувала доручення суду та слідчої комісії з дізнання, проводила розшук та затримання осіб, які підозрювалися у вчиненні злочину, обшуки, огляди, виїмки, доставку обвинувачених до суду та слідчої комісії.
Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР, прийнятий 15 лютого 1920 року, регламентував систему, завдання і повноваження органів дізнання, до яких належали:
б) органи ГПУ та різних інспекцій (санітарної, продовольчої та інших) у справах, віднесених до їх провадження;
в) урядові установи та посадові особи у справах про незаконні дії підпорядкованих їм посадових осіб.
У справах, де попереднє слідство було обов'язковим, органи дізнання проводили при виявленні злочину невідкладні слідчі дії, а також виконували доручення слідчого; у справах же, де матеріали дізнання могли служити підставою для віддання обвинуваченого до суду, — повністю розслідували кримінальну справу.
Подальше вдосконалення законодавчої регламентації діяльності органів дізнання було здійснено з прийняттям Основ кримінального судочинства СРСР 1958 року та на їх підставі — Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 року[3].
Згідно з його положеннями, на органи дізнання покладалося вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили (ст. 103).
Станом на 1992 рік органами дізнання були:
міліція;
органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;
командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ — у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи;
начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв — у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;
органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
Отже, міліція і капітани морських суден були найбільш універсальними органами дізнання, тоді як інші органи проводили цю діяльність в обмеженій компетенції.
Істотних змін процедура дізнання зазнала у 1993 році, коли попереднє (згодом досудове) слідство стало обов'язковим у всіх справах.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, чітко розділяє «дізнання» і «слідство» (п. 14 ст. 92; п. 3 ст. 121). Тому при розробці нового Кримінального процесуального кодексу не відійшли під поняття «дізнання», наповнивши його новим змістом.
Станом на 2012 рік органами дізнання в Україні були:
Дізнання в Російській Федерації — одна з форм попереднього (досудового) розслідування злочинів (поряд з попереднім слідством, провадженням невідкладних слідчих дій і дізнанням у скороченій формі).
Як правило, злочини, за якими проводиться дізнання, — це злочини невеликої та середньої тяжкості. За Кримінально-процесуальним кодексом РФ, це злочини, за якими максимальне покарання не перевищує 5-ти років позбавлення волі (ст. 150 КПК РФ).
Дізнання в Росії здійснюється в трьох формах: 1) повна, 2) скорочена, 3) у вигляді провадження невідкладних слідчих дій.
До органів, які мають право проводити дізнання, належать:
органи внутрішніх справ, а також інші органи виконавчої влади, наділені повноваженнями щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності;
начальники органів військової поліції Збройних Сил Російської Федерації, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ або гарнізонів;
органи Державного пожежного нагляду;
капітани морських і річкових суден, що перебувають у далекому плаванні;
керівники геологорозвідувальних партій і зимівель, начальники російських антарктичних станцій і сезонних польових баз, віддалених від місць розташування органів дізнання;
У Великій Британії та США дізнання (англ.inquest) є формою юридичного розслідування, яке проводиться, щоб визначити причину смерті людини[7]. Загалом, дізнання проводиться тільки у випадках раптових або непояснених смертей. Розслідування може бути розпочате на вимогу коронера, судді, прокурора, або — в деяких юрисдикціях — на офіційний запит з боку громадськості[8].
Під час дізнання використовуються показання свідків, проте до підозрюваних не допускається захисник. Наслідком дізнання може бути, наприклад, висновок про природну смерть, смерть від нещасного випадку, самогубство, вбивство. Якщо дізнання висвітлює підстави для кримінального переслідування, то воно розпочинається, і на цій стадії підозрюваний може отримувати захист.
Баулін О. В. Провадження дізнання в Україні.: Навч. посібник / Джига М. В., Баулін О. В., Лук'янець С. І., Стахівський С. М. — К.: Тип. МВС України, 1999. — 156 с.
Баулін О. В. Дізнавач як процесуально самостійний суб'єкт досудового розслідування // Право України. — 2002. — № 4. — С. 113–117.
Баулін О. В., Карпов Н. С. Дізнання в Україні: проблеми і перспективи // Судова реформа в Україні: Проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практич. конференції 18-19 квітня 2002 року, м. Харків. — Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2002. — С. 254—258.
Пивоваров В. В., Щербина Л. І. Взаємодія органів досудового слідства та дізнання при розслідуванні кримінальних справ: монографія. — Х.: Право, 2006.
Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. — Х.: Торсінг, 2001.
Оліянчук Ю. Співвідношення судового контролю і функцій органів дізнання, досудового слідства та прокуратури // Вісник прокуратури. — 2003. — № 1. — С. 95.
Головко Л. В. (1995). Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. (рос.)
Седова Г. И., Степанов В. В. Дознание: функции и организация деятельности. — М.: ПРИОР, 2003. (рос.)
Марков А. Я. Дознание по делам о преступлениях, подследственным следователям. — М.: Изд-во УМЦ при ГУК МВД России, 1995. (рос.)
Колдаев А. В. Следствие и полицейское дознание по Своду Законов Российской империи 1857 г. Известия высших учебных заведений: Правоведение. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. — С. 90—96.
