Віссаріо́н Григо́рович Бєлі́нський (нар. 30 травня (11 червня) 1811(18110611), Свеаборг — 26 травня (7 червня) 1848, Санкт-Петербург) — російський літературний критик, теоретик, публіцист утопійно соціалістичного напрямку.
Народився в місті Свеаборзі (тепер Суоменлінна) в родині флотського лікаря. Навчався в Чембарі у повітовому училищі та в Пензенській гімназії. 1829 вступив до Московського університету, з якого за написання антикріпосницької драми «Дмитро Калінін» був виключений (1832).
Працював у журналі «Телескоп» та газеті «Молва» (1833—1836), де були надруковані його перші статті — «Літературні мрії» (1834), «Про російську повість і повісті п. Гоголя» (1835). Редагував журнал «Московский наблюдатель» (1838—1839). В 1839 переїхав до Петербурга, очолив літературно-критичний відділ журналу «Отечественные записки».
В 1846 разом з Михайлом Щепкіним кілька місяців подорожував Україною, відвідав Харків, Миколаїв, Херсон, Одесу, Крим. Порвавши з редактором журналу «Отечественные записки» Краєвським, перейшов у 1847 до журналу «Современник», ставши його ідейним керівником.
Тяжко хворий, влітку 1847 виїздив у Зальцбрунн (Німеччина) на лікування, де написав згодом широковідомий «Лист до Гоголя». Володимир Ленін, називаючи Бєлінського «попередником цілковитого витіснення дворян різночинцями в нашому визвольному русі», писав:
.
Помер Бєлінський у Петербурзі від туберкульозу на 37-му році життя, похований на Волковому кладовищі.
Творчість Бєлінського поклала початок формуванню революційно-демократичного напряму в російській культурі ХІХ ст. Революційно-демократичні й матеріалістичні погляди його розвивались під впливом антикріпосницького руху в Росії та революційних подій на Заході, у боротьбі проти реакційної ідеології та лібералізму. У розвитку філософських і суспільно-політичних поглядів Бєлінський пройшов складний і суперечливий шлях — від просвітительства до революційного демократизму, від ідеалізму до матеріалізму. Приблизно до кінця 1830-х рр. Бєлінський стояв на позиціях філософського ідеалізму, який привів його до тимчасового теоретичного «примирення» з реакційним суспільним ладом Росії.
На початку 1840-х рр. він пориває з ідеалізмом та просвітительством і переходить на позиції матеріалізму й революційного демократизму. Бєлінський піддав гострій критиці кріпосницькі порядки Росії, капіталізм і буржуазну державу; він стверджував, що шлях до ліквідації кріпосницького гніту лежить через революцію. Бєлінський відстоював принципи матеріалістичної філософії, критикував різні форми ідеалізму, обґрунтовував діалектичний погляд на світ. Бєлінський зазнав впливу ранніх праць Карла Маркса, з якими він ознайомився в 1840-х рр.
В основі соціологічних поглядів Бєлінського лежить визнання історичних закономірностей суспільного розвитку, вирішального значення народних мас в історії. Бєлінський прагнув створити революційну теорію, яка, на його думку, могла б стати основою докорінної перебудови існуючого суспільства. Він вірив у велике майбутнє Росії, пропагував ідею про те, що вона начебто перетвориться у центр всього цивілізованого світу. Бєлінський був утопічним соціалістом і у поглядах на розвиток історичного процесу залишився ідеалістом. Проте він ближче за інших утопістів підійшов до матеріалістичного розуміння історії. Філософські й суспільно-політичні погляди Бєлінського мають історичне значення; вони, як і погляди Чернишевського і Добролюбова, лягли в основу бойової революційно-демократичної програми.
У літературно-критичних та естетичних поглядах Бєлінський ішов від ідеалістичного розуміння ролі мистецтва й літератури в житті суспільства до визнання активної ролі мистецтва у служінні інтересам народу. Був поборником реалістичної літератури, яка б розкривала життя народу, його прагнення. Бєлінський заклав основи революційно-демократичної естетики, утверджував ідею служіння літератури народові, батьківщині. Він виступав проти апологетів «самодержавства, православ'я й народності» у літературі, проти «чистого мистецтва», романтизму, дидактичної белетристики й псевдонародності літератури, боровся за реалістичний метод; живу дійсність, життя вважав основою мистецтва. Матеріалістична естетика Бєлінського, розвинута й продовжена Чернишевським і Добролюбовим, була найбільшим досягненням у розвитку домарксистської естетичної думки.
Бєлінський — один з засновників матеріалістичної історично-літературної науки в Росії. Найважливіші літературно-критичні праці: річні огляди літератури (1840—1847), «Герой нашого часу» (1840), «Вірші М. Лєрмонтова» (1841), «Промова про критику» (1842), «Пригоди Чичикова або Мертві душі» (1842), «„Паризькі таємниці“ Е. Сю» (1844), цикл статей «Твори Олександра Пушкіна» (1843—1846). У них критик розкрив своєрідність і велич російської літератури, визначив основні тенденції і закономірності її розвитку від Ломоносова до Гоголя, що полягали в утвердженні реалізму й народності. Бєлінський характеризував творчість Пушкіна як визначне явище російської культури, в якій органічно злились національні риси російського життя з передовими ідеями. Бєлінський розкрив творчу самобутність поета, назвав роман «Євгеній Онєгін» енциклопедією російського життя. У статтях про Гоголя критикував критиків реакційного табору, що нападали на критичне спрямування його творчості і т. з. «натуральну школу», підкреслював викривальний антикріпосницький зміст гоголівської творчості. Виступаючи проти реакційних поглядів слов'янофілів і лібералів-західників, Бєлінський стверджував, що провідні російські письменники начебто, всупереч рабському схилянню перед західною культурою, критично засвоювали її найкращі зразки, розвивали справді національну російську літературу. Сам Бєлінський високо оцінював творчість В. Шекспіра, П. Беранже, Ж. Санд, Г. Гайне, Дж.-Г. Байрона, стежив за розвитком слов'янських літератур, писав про міжнародне значення творчості А. Міцкевича.
Як театральний критик Бєлінський виступав за театр демократичного напряму, театр «передової суспільної думки» («І моя думка про гру п. Каратигіна», 1835; «Мочалов у ролі Гамлета», 1838; «Петровський театр», 1838; «Російський театр у Петербурзі», 1844; «Александринський театр», 1845). Схвально писав про деякі п'єси українських драматургів («Дворянські вибори» Квітки-Основ'яненка, «Москаль-чарівник» Котляревського), про гру М. Щепкіна в українському репертуарі.
У педагогічних поглядах Бєлінський дотримувався принципів виховання дітей і молоді в дусі демократизму, гуманності, громадських ідеалів. Стаття «Дитячі казки діда Іринея» (1840) — класичний трактат російської педагогіки. В науковій праці «Основи російської граматики» (1837) показав зразок того, як треба використовувати багатства російської мови в педагогічній діяльності, висунув думку про єдність мови й мислення.
У 1840-х роках Бєлінський став прихильником революційного демократизму. Він не писав філософських трактатів чи розлогих філософських праць. Серед філософів, які сформували погляди Бєлінського: Фіхте, Шеллінг, Геґель, Феєрбах, молодогеґельянці, французькі утопісти, Маркс. У 1837—1839 роках захоплювався філософією Геґеля, на початку 1840-х переходить на позиції матеріалізму.
Мистецтво є сприйняття дійсности. Ми відмовляємось називати мистецтво найточнішим копіюванням природи, найвдалішою її підробкою. Ми називаємо це ремеслом.
Бєлінський дуже категорично і лайливо заперечував право українського народу на існування:
Незважаючи на віроломство, зрадницьку жорстокість і клятвопорушення буйного сейму польського, що стільки раз скарав на смерть малоросійських депутатів, ніколи не бувало нестачі в нових депутатах, які з незрозумілою простодушністю прагнули потрапити до розкритої пащі католицького чудовиська. Скільки разів малоросіяни брали верх над поляками в кровопролитних війнах із ними, і між тим це анітрохи не просувало вперед їхньої справи. Чому ж це? Тому, що і так звана Гетьманщина і Запоріжжя анітрохи не були ані республікою, ані державою, а були якоюсь дивною общиною на азійський манер.[9] (рос.)
Особливо різко його антиукраїнські погляди висловлені у листі 1847 року до літературного критика Павла Аннєнкова, у якому облаяв діячів українського національного відродження Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша та підтримав розправу російської влади над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства. Зокрема, Бєлінський писав:
Намагання спрямувати нову українську літературу у річище офіційної російської ідеології стали також причиною негативної оцінки поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки», якої він припустився в полеміці з редакцією журналу «Маяк». Зокрема він вважав, що:
Радянське літературознавство не афішувало таке ставлення критика до українських поетів, натомість говорило про ставлення «з повагою», а також про «підтримку прогресивних тенденцій», відзначало також «захоплення героїчною історією українського народу»[14].
Під час перебування Бєлінського в Україні, його погляди дещо змінилися. Так, у листі до дружини він повідомляє:
Вісаріон Бєлінський негативно відгукнувся на вихід з друку переломного в історії української літератури збірника віршів Тараса Шевченка «Кобзар» у 1840 році, а також виданого Є. Гребінкою українського альманаху «Ластівка». Видання тих двох українських друків схилило В. Бєлінського до публічного виступу щодо перспектив розвитку української літератури. Зовсім не переймаючись вартістю обох книжок, він «поєднав їх в одну критичну статтю», тому що обидві були написані на «малоросийском наречии». В. Бєлінський порушує принципово важливе питання — чи взагалі на світі існує «малоросійська мова», чи може існувати «малоруська» література і чи повинні «наші» літератори писати по малоруськи? У відповіді на таким чином сформульоване питання, він стверджував, що ані література, ані українська мова не мають жодних можливостей самодіяльного розвитку, вказуючи на Гоголя, як на приклад письменника, що «палко закоханий в Україну, але не зважаючи на це, пише російською, а не українською мовою», а тому радив «деяким письменникам малоросійським» припинити писати на незрозумілій для всіх українській мові, якої взагалі немає[16].
Своє ставлення до цього питання Бєлінський викладає ширше у рецензії на «Історію Малороссії» Миколи Маркевича, де пише буквально таке:
У 1948 році місто Чембар Пензенської області було перейменовано у Бєлінський.
Вулиці Бєлінського є або були у багатьох поселеннях Росії та у колишніх російських колоніях (Липецьку, Кишиневі, Мінську та інших). На честь Бєлінського названа одна з центральних площ Петербургу.
Зокрема його ім'я у період совєцької окупації носив Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського, до квітня 2024 носила Центральна міська бібліотека Харкова.