Юг-Бернар Маре

Юг-Бернар Маре
Народився	22 червня 1763(1763-06-22) Діжон
Помер	13 травня 1839(1839-05-13) (75 років) Париж
Поховання	Пер-Лашез[1] і Grave of Bassano^d
Країна	Франція
Національність	француз
Діяльність	політик
Знання мов	французька[2]
Членство	Французька академія (1816)[3] і Академія моральних і політичних наук
Титул	герцог
Посада	член Палати перів Франції^d, пер Франції^[d], голова уряду Франції^d, посол і seat 10 of the Académie française^d[3]
Термін	прем'єр-міністр
Попередник	Ет'єн-Морис Жерар
Наступник	Едуард Мортьє
Батько	Юг Маре
Мати	Jeanne Maléchard^d[4]
Брати, сестри	Jean Philibert Maret^d[4]
У шлюбі з	Марія—Мадалена Лежас-Карпентьє (1780–1827)
Діти	Napoléon Maret, 2nd Duke of Bassano^d і Hortense Eugenie Claire Maret^d[5][4]
Автограф
Нагороди	Великий Хрест ордена Почесного легіону Великий офіцер ордена Почесного легіону Кавалер ордена Почесного легіону Лицар Королівського угорського ордена Святого Стефана Лева і Сонця 1 ступеня
Герб Герб
Медіафайли у Вікісховищі

Юг-Бернар Маре (фр. Hugues Bernard Maret, *22 червня 1763 —†13 травня 1839) — французький політичний діяч, герцог Бассано.

Життєпис

Народився у 1763 році у Діжоні (Бургундія, Франція) у родині лікаря Маре. Отримав правничі знання у себе на батьківщині. Спочатку працював адвокатом у парламенті Бургундії, а у 1788 році переїздить до Парижа. З початком Великої Французької революції активно брав участь у політичних подіях. Стає одним із засновників Клубу фельянів. Підтримав повалення у 1792 році монархії. Згодом виконує дипломатичну місію Французької республіки у Лондоні. У 1793 році призначається послом до Неаполітанського королівства. Втім на шляху до місця службу у містечку Новате-Меццола був захоплений австрійцами. Маре звільнився лише у 1795 році, коли його обміняли на Марію—Терезу, доньку колишнього короля Людовика XVI.

По поверненню до Франції знову служить у міністерстві закордонних справ. За час Єгипетського походу Наполеона Бонапарта веде перемовини з Великою Британією щодо укладання мирного договору. Підтримав заколот Бонапарта 18 брюмера 1799 року. Незабаром після цього стає державним секретарем Першого консула. також став прихильником встановлення Французької імперії. Завдяки цьому у 1803 році стає членом Французької академії. Наполеон I у 1809 році надав Югу-Бернару Маре титул графа Імперії, а незабаром того ж року герцога Бассано. У 1811 році призначається міністром закордонних справ. Під час своєї каденції активно сприяв закріпленню за Францією захоплених Наполеоном володінь. Завдяки його діяв укладено союзи з Прусією та Австрією. Супроводжував Бонапарта у поході до Росії. Після поразок імператора у 1813 році пішов у відставку. Під час Ста днів перейшов на бік Наполеона Бонапарта. За це одним з перших став пером Франції.

Після другого відновлення династії Бурбонів Маре було заслано до Грацу. У 1816 році Юг-Бернар Маре був викликаний з Французької академії. Повернувся до Франції він лише у 1820 році. Втім зберігав опозиційність до Бурбонів. у 1829 році Маре хотіли відновити у званні академіка, але той відмовився. У 1830 році став прихильником короля Луї-Філіппа I, який у 1831 році відновив його перство. У 1832 році стає членом академії моральних та політичних наук. З 10 листопада до 18 листопада 1834 року був прем'єр-міністром (після Жерара). Помер у Парижі у своєму будинку на вулиці Рю Сен-Лазар 13 травня 1839 року. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Родина

Дружина — Марія—Мадалена Лежас-Карпентьє (1780—1827)

Діти:

• Наполеон (1803—1898), герцог Бассано
• Євген (1806—1867), граф, маркіз
• Марія-Луїза (1810—1845)
• Гортензія-Євгенія-Клара (1812—1882).

Примітки

1. A. Henry Le Père Lachaise historique, monumental et biographique — Paris: chez l'auteur, 1852. — P. 49. — 116 с.
   d:Track:Q90d:Track:Q15717686d:Track:Q15717671
2. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
   d:Track:Q19938912d:Track:Q54837d:Track:Q193563
3. Французька академія — 1635.
   d:Track:Q161806d:Track:Q377066
4. Kindred Britain
   d:Track:Q75653886
5. Lundy D. R. The Peerage
   d:Track:Q67129259d:Track:Q21401824

Джерела

• Yvert Benoît (dir.), Premiers ministres et présidents du Conseil. Histoire et dictionnaire raisonné des chefs du gouvernement en France (1815—2007), Paris, Perrin, 2007, 916 p.