Народилась в місті Лодзь (нині в складі Польщі). Батько її був поляком, мати мала французьке походження.[5] Мистецьку освіту здобула в художній школі Я. Ціонглінського в Петербурзі і в студії Ш. Холоші в Мюнхені[3] (1908). Потім навчалась в Академії Рансона[fr] в Парижі (1909, викладачі Ф. Валлотон і М. Дені)[6].
Також у Парижі одружилася з М. Бойчуком.
Згодом С. Налепинська-Бойчук разом із М. Бойчуком та М. Касперовичем повернулася в Україну. 1918 року в пари народився син Петрусь.
Освоювала основи темперного живопису та фрески, з 1917–1918 років — у майстерні монументального малярства М. Бойчука в УАМ у Києві. Потім улаштувалася на роботу в Національний музей у Львові.[4]
З 1919 року викладала в Миргородській художній школі, з 1922 року очолювала ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв. У 1925–1929 роках викладала у Київському художньому інституті[6]. Серед учнів — К. Гаккебуш, В. Гнивенко, О. Рубан.
«Катерина» Т. Шевченка, «Приймак» А. Маміна-Сибіряка (обидві – 1929),
«Олив’яний перстень» С. Васильченка (1930; усі — Харків; Київ), «Ніч перед Різдвом» і «Страшна помста» М. Гоголя;
«Анна Каренина» Л. Толстого (Москва, 1935, т. 1–2).
Виконала тематичну композицію до поезії Шевченка «N. N. — Мені тринадцятий минало»[4]
Художниця є автором нереалізованих проектів паперових грошей та інших державних паперів доби української революції 1917–1921, які експонувалися на «Виставці сучасної української графіки» Асоціації незалежних українських митців (Львів, червень 1932): банкноти 25 карбованців з обох сторін, судових пошлин 50 шагів, 3 гривні, 5 ескізів паперових грошей і цінних паперів[3].
Роботи С. Налепинської 1920-х — 1930-х років вражають не лише талантом, але й соціальною спрямованістю. Дереворити «Голод», «Пацифікація України 1932 року» – гострі, політичні роботи, які показують поневіряння українців під різними владами.[8]
Смерть
Софію Налепинську-Бойчук заарештували 12 червня 1937 року (її чоловіка, Михайла Бойчука набагато раніше — у листопаді 1936 р.). Співробітники НКВС висунули їй звинувачення в тому, що вона «була членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і проводила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок».
Софія Налепинська-Бойчук не підтвердила звинувачень та не надала слідству зізнань. Допитували її одночасно двоє — начальник ІІІ відділення IV відділу (боротьба з антирадянськими елементами) УДБ НКВС ст. лейтенант Лифар і начальник райвідділення сержант Миненко.
Мучили її півроку, але зізнань від С. Налепинської-Бойчук чекісти не отримали. Обвинувачення склали на підставі показів свідків і вже 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук рішенням вищої двійки було засуджено до вищої міри покарання.
Софію Налепинську-Бойчук розстріляли 11 грудня 1937 року в Києві. Реабілітували у 1988 році.[8]
↑В джерелах зустрічається варіант прізвища Нелепинська-Бойчук[1] [Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine.] та Налепінська-Бойчук.
↑ абвДмитрієнко М. Ф. Налепинська С. О. [Архівовано 25 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2010. — 728 с.: іл.
Налепинська-Бойчук Софія Олександрівна // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 427-428.
.jpg)
.svg){kind=small}
