Міщенко Григорій Григорович

Міщенко Григорій Григорович
Міщенко Григорій Григорович
Народження	15 квітня 1940 ; Гайчул, район імені В. В. Куйбишева, Запорізька область, Українська РСР, СРСР
Смерть	30 жовтня 2019 (79 років)
	Київ, Україна
Поховання	Саварка
Країна	СРСР; Україна
Жанр	жанрове малярство, історичний живопис, портрет і пейзаж
Навчання	Харківський художньо-промисловий інститут (1968)
Вчитель	Косарєв Борис Васильович, Єрмилов Василь Дмитрович і Зубар Михайло Іванович
Діяльність	художник, мистецтвознавець
Член	Національна спілка художників України

Григорій Григорович Мі́щенко (нар. 15 квітня 1940, Новоукраїнка — пом. 30 жовтня 2019, Київ) — український живописець і мистецтвознавець; член Київської організації Національної спілки художників України з 1999 року.

Біографія

Народився 15 квітня 1940 року в селі Новоукраїнці (нині Більмацький район Запорізької області, Україна). З 1947 року виховувався у дитячих будинках. Був вільним слухачем Харківського художнього інституту, а упродовж 1963—1968 років навчався у Харківському художньо-промисловому інституті, де його викладачами були зокрема Борис Косарєв, Василь Єрмилов, Михайло Зубар. Дипломна робота — картина «Запорозьке козацтво та Червоне козацтво»^[1].

У 1970–1980-ті роки мешкав у Боярці^[1], працював у Києві: у 1970-ті роки — викладачем декоративної композиції і рисунка художньої школи № 2; у 1980-ті роки — оформлювачем; упродовж 1997—2003 років — редактором відділу теорії та аналізу образотворчого мистецтва журналу «Образотворче мистецтво». Підтримував зв'язки з діячами українського правозахисного руху — шістдесятниками.

Жив у Києві, в будинку на провулку Квітневому, № 10, квартира № 87^[2]. Помер у Києві 30 жовтня 2019 року. Похований у селі Саварці Обухівського району Київської області.

Творчість і мистецтвознавча діяльність

Працював у галузі станкового живопису, писав тематичні та історичні полотна, пейзажі і портрети у реалістичному стилі з особливостями народної картини. Серед робіт:

Автопортрет" (1965; 1975; 2005);
«Хмаровий плин» (1965);
«Жіноча доля (Мати)» (1969);
«Похорони немовляти» (1970-ті);
«Син» (1974);
«Мама, тато і я» (1977);
«Портрет із віддзеркалення» (1978);
«Понад Россю» (1978);
«Кіоскерка» (1979);
«Портрет з уяви» (1979);
«Козак убитий на купині» (1980-ті);
«Козаки гуляють» (1980);
«Козак нудиться, сердешний» (1981);
«Стоїть козак під вікном» (1981);
«Козак Мамай» (1981);
«Запорозький козак» (1981);
«Дружина» (1983);
«Козак у степу» (1983);
«Тарас Шевченко» (1985);
«Козак Мамай» (1985);
«Гусопаси» (1985);
«Лист від сина» (1988);
«Козак чатує» (1988);
«Алегорія» (1990-ті);
«Межова груша» (1990);
«Рідне гніздо» (1990);
«Може хтось пройде» (1990);
«Старість — не радість» (1991);
«Зажурений сонях» (1995);
«Етюд Росі» (2000);
«Рідне гніздо» (2000);
«Донька» (2002);
«Благословення Оранти» (2004);
«Надвечір'я на річці» (2004);
«Козацькі будні» (2009);
«Аби було єдине стадо і єдин пастор» (2012).

У 1980-х роках створив серію із 25 картин із портретом Тараса Шевченка — «Не називаю її раєм (Старі українські хати)», в якій зобразив реальне житло і сцени з життя селян Київської губернії Російської імперії у XIX—XX століттях.

Брав участь у всеукраїнських художніх виставках з 1990-х років, зокрема у 2007–2016 роках у виставках «Від Трипілля до сьогодення». Персональні виставки відбулися у Києві у 1991–1992 і 2010 роках, Боярці у 1992 році.

Як мистецтвознавець, досліджував проблеми композиційної структури твору, езотерику квадрата, кола; особливості образотворення та архетипність мислення художників різних шкіл і стилів, особливо українського народного мистецтва та його вплив на професійне мистецтво. У журналі «Образотворче мистецтво» в 1990-ті роки опублікував цикл статей «Що таке національна форма», де розглянув структуру композиції та національні засоби творчого самовиразу. Автор публікацій у журналах «Народне мистецтво», «Українська культура», «Артанія», «Вітчизна», «Визвольний шлях» про народне мистецтво, творчість Феодосія Гуменюка, Івана Марчука, Василя Перевальського, Володимира Куткіна, Данила Нарбута, Анатолія Буртового, бойчукістів.