Протягом 1774—1777 років служив у коронному війську, потім подав у відставку. 1777 року батько відправив його у подорож за кордон, зокрема, для подальшого навчання, звідки Кшиштоф повернувся 1779 року. 1780 року був обраний послом на Сейм від Київського воєводства[3] від маєтків Любарського і Карповецького[4], які отримав у власність від батька ще за життя останнього[5].
Після смерті батька 1784 року, Кшиштоф одідичив Мізоцький маєток і на виборах 1788 року був знову обраний послом на Сейм уже від цієї місцевості. Брав участь у Чотирирічному сеймі1788-1792 років[6].
25 лютого1789 року отримав звання ротмістра національної кавалерії. 6 березня цього ж року був призначений начальником 1-го полку передової гвардії імені Королеви Ядвіги після відставки Адама Шидловського[6].
Після перемоги Тарговицької конфедерації, як і більшість інших генералів, подав у відставку. Проте спочатку отримав тримісячну відпустку, потім йому ще протягом 1792-1793 років подавалися рапорти від полку як керівникові. 1793 року був нагороджений орденом Святого Станіслава[6].
Під час повстання1794 року Тадеуш Костюшко розраховував на активну участь Кшиштофа та написав йому дружній лист від 17 червня, у якому закликав приєднуватися до повстанців. З цим листом Кшиштофу також був наданий патент на звання генерал-лейтенанта[6]. Щодо участі останнього у повстанні є протилежні свідчення. За одними, генерал приєднався до повстанців, відбув усю кампанію[8][9]. Під час битви за Прагу він із залишками полку зумів зберегти прапор підрозділу, який по завершенню бойових дій генерал відіслав до Пулав як національну пам'ятку[10]. За іншими, він так і не приєднався до повстанців і залишився на Волині[11][12].
Після третього поділу Речі Посполитої1795 року генерал прийняв підданство Російської імперії, залишив державну службу й оселився на Волині, у своєму мізоцькому маєтку та сконцентрувався на родині та управлінні маєтностями. Завдяки йому та його дружині Францішці Мізоч став значним культурним і соціальним центром. Граф облаштував там чудову резиденцію, яку відвідували натовпи гостей з різних країни. На межі XVIII-XIX століть був створений парковий ансамбль (тепер — Мізоцький парк) навколо резиденції, для чого до цієї роботи був запрошений друг графа, відомий ірландський майстер садово-паркового мистецтва Деніс Макклер[13]. Граф також 1795 року[14] став фундатором мізоцького костелу Святого Яна Непомуцького, будівництво якого було завершене 1832 року його сином Казімєжем[15]. 1913 року вдячні нащадки в костелі повісили портрет Кшиштофа та була вмурована плита з написом: «Перед Богом велика в коханні заслуга, бо воно тримає меча і хреста, і селянського плуга. Засновникові цього костелу в річницю його пам'яті»[16]. Розбудовував активно господарство, сприяв зведенню численних корчем, млинів, гуралень, цегелень, тартаків.
На початку XIX століття родина Кшиштофа Дуніна-Карвіцького об'єднала під своєю владою весь Любарський ключ[17]. Генерал придбав у місцевого лікаря Меніха його будинок, значно розширив його та перебудував на палац в італійському стилі. «Палац з легкою колонадою, оточений водою та парком, вважався одним з найкрасивіших особняків на Волині». Фактично без суттєвих зовнішніх змін він проіснував до 1870-х років[18][19]. За палацом був закладений парк, ймовірно Макклером, який в той час працював в Мізочі[20].
У листах Кшиштоф неодноразово обговорював проблеми освіти краю з видатними діячами в цій галузі Тадеушем Чацьким і Гуго Коллонтаєм[21], співпрацював з першим на освітянській ниві у своїх маєтках на Волині та біля Кельці. За порадою Чацького, який був родичем дружини Францішки та часто гостював у Мізочі, граф заснував у жовтні 1803 року[22] парафіяльну школу в місті та надав їй фундуш. Подружжя також значилися в списку опікунів Кременецького ліцею, куди віддали сина на виховання[13]. Також, він сприяв підвищенню значення Любарської домініканської школи серед інших навчальних закладів краю[23].
Казімеж Кшиштоф Ян (1796-1852) — камер-юнкер російського імператорського двору, член волинської, подільської та київської едукаційних (освітніх) комісій.
↑Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 94.
↑Józef Dunin-Karwicki, Jak to in illo tempore bywało. Krakow, 1896, s. 5.
↑Józef Dunin-Karwicki, Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. Kraków: Spółka Wydawnicza Polska, 1897, ss. 47-48.
↑ абвгKazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 95.
↑Bronisław Gembarzewski. Rodowody pułków polskich i oddziałów równorzędnych od r. 1717 do r. 1831. Warszawa: Towarzystwo Wiedzy Wojskowej, 1925, s. 11.
↑Józef Dunin-Karwicki. Z zamglonej i niedawno minionej przeszłości: opowiadania historyczne. Warszawa, 1901, s. 22.
↑Фелонюк А. До питання про дідичну приналежність Мізоча у XVIII на початку ХХ століття // Слов'янський вісник. Серія «Історичні науки»: Зб. наук. праць. — Рівне, 2005. — Вип. 5. — С. 38.
↑Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, ss . 95-96.
↑Jadwiga Hoffman, Udział Wołynia w powstaniu kościuszkowskim, «Rocznik Wołyński», t. II, Równe 1931, s. 79.
↑Карліна О. Мізоцький ключ Дуніних-Карвицьких (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) // Дермань і Мізоч в історії та культурі Волині.— С. 142.
↑ абRoman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, Tom 5, Województwo wołyńskie, 1994, ss. 247—253.[1]
↑Михальчук Р. Мізоч на Рівненщині: історія та сьогодення // Гардаріка: матеріали Всеукр. конкурсу наук.-популяр. статей / редкол.: І. В. Постольник та ін. — Х. : Право, 2015. — С. 125.
↑Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 96.
↑Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 47.
↑Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. — Tom 5. «Województwo wołyńskie», 1994. — S. 210—212. [2]
↑Михайлишин О. Л. План містечка Любара 1897 року як джерело до вивчення його архітектурно-планувального розвитку // Архіви — скарбниця людської пам'яті. — Житомир: Волинь. — Т. 26. — ISBN 966-690-010-6. — С. 70-75. [3]
.jpg)
