Конституція Князівства Чорногорія (серб. Устав за Књажевину Црну Гору / Ustav za Knjaževinu Crnu Goru) — історично перша конституція, що діяла на території князівства, потім королівства Чорногорія в 1905 — 1918 роках. Відома також під назвою «Нікольданська конституція» (серб. Никољдански устав) оскільки була октройована князем Ніколою I Петровичем в День святителя Миколая. Конституція формально припинила свою дію після прийняття Великою народною Скупщиною 26 листопада 1918 року рішення про позбавлення влади династії Петровичів-Негошів і об'єднанні Чорногорії з Сербією в Королівство Сербів, Хорватів і Словенців.
Після закінчення Російсько-турецької війни 1877—1878 років, за підсумками якої територія Чорногорського князівства збільшилася більш ніж в два рази, уряд князя Ніколи I Петровича-Негоша взяв курс на послідовну модернізацію країни, будівництво доріг, розвиток освіти і вдосконалення адміністративної системи. Однак реалізація цих проєктів просувалася вкрай повільно і непрофесійно: політика уряду не знаходила розуміння у патріархальному середовищі основної маси підданих, неухильно зростав бюрократичний апарат, який вимагав все нових бюджетних витрат, у самому уряді почастішали розтрати і розкрадання державних коштів. При цьому судова система, покликана захищати основні права і свободи підданих, не мала чіткої регламентації своєї діяльності і була укомплектована людьми без спеціальної освіти або досвіду судової роботи. Будь-які прояви опозиції правлячому режиму каралися тюремним ув'язненням в найтяжчих умовах, часто без будь-якого судового розгляду і на невизначений термін. Такий стан справ, за словами сучасника, «погано розумівся народом і виробляв у ньому глухе невдоволення».[1][2]
У самому кінці 1902 року князь Нікола I почав масштабну реформу судово-адміністративної системи, для реалізації якої прийнято ряд законодавчих актів. В ході реформи була чітко встановлена підсудність Верховного («Великого») суду — відтепер він став вищим апеляційним судом князівства, а весь його колишній склад був замінений молодими людьми з вищою юридичною освітою. Міністерство юстиції також очолив молодий юрист-чорногорець. Був прийнятий закон «Про княжий уряд», який визначив порядок його формування та компетенцію, і аналогічний закон про Державну раду. Новий розлогий закон про чиновників чітко визначив їх права і обов'язки, порядок проходження державної служби та виходу на пенсію, а також ввів табель про ранги, що складався з 9-ти чинів. Спеціальним законом відтепер встановлювався порядок спадкування князівського престолу. Були засновані інститути державного бюджету і головного державного контролю, в завдання якого, за твердженням самого князя Ніколи I, входило «строго спостерігати, щоб народна копійка не загубилася і не витратилася марно». Нове положення про общинне самоврядування 1903 року фактично скасувало його, звівши муніципальні органи управління до положення нижчої ланки князівської адміністрації.[2]
Певні успіхи в удосконаленні системи управління і встановлення своєрідною законності в країні були досягнуті на тлі погіршення соціально-економічного становища населення, наслідком чого, зокрема, стало збільшення потоку трудової міграції чорногорців в інші країни (перш за все, в США). Невдоволення підданих посилилося і внаслідок збільшення податків і торгових мит, а також введення в 1903 році державної тютюнової монополії, відданої на відкуп італійцям.[2]
— Із прокламації Ніколи I від 18 жовтня 1905 року
За цих умов князь Нікола I зробив крок, сприйнятий багатьма як щось неймовірне і незрозуміле: він вирішив дарувати своїм підданим конституційний устрій, який гарантував би значне збільшення їх громадянських і політичних прав. Для цієї мети в Сербське королівство був посланий один з вчителів гімназії із завданням вивчити сербські конституції і провести необхідні консультації. Через три тижні він повернувся, ймовірно, вже з готовим проєктом чорногорської конституції. 18 жовтня 1905 року побачила світ княжа прокламація, в якій Нікола I сповістив своїм підданим про скликання в день Святого Миколая всенародної Скупщини для того, щоб спільно з урядом вирішити, «що буде найкраще для справжнього і здорового розвитку» держави. Одночасно з прокламацією був виданий указ про вибори 14 листопада того ж року депутатів зазначеної в прокламації Скупщини, відкриття якої мало відбутися 4 грудня. У призначений день відбулися вибори, в ході яких, відповідно до виборчого закону, від кожної капітанії (а їх в той час налічувалося в Чорногорії більше 50), а так само від міст, що мають понад 3000 населення, і міст Цетинє, Подгориця, Никшич і Ульцинь було обрано по одному депутату (в цілому 61 депутат від приблизно 200 000 підданих Чорногорії).[2]
Обрана всенародна Скупщина, в завдання якої фактично входило лише формальне затвердження того, що представить їй князь Нікола Петрович, зібралася на своє перше засідання 3 грудня 1905 року. На цьому засіданні були обрані голова та секретарі Скупщини. 6 грудня о 12.00 князь Нікола I відкрив урочисте зібрання Скупщини в «Зетському домі» в Цетинє, на якому в присутності членів князівської родини і княжого уряду, православного митрополита, католицького архієпископа і мусульманського муфтія зачитав за листками, що подавав йому спадкоємець престолу Данило, урочисту промову про дарування своїм підданим конституції. Промова ця завершувалася княжою присягою такого змісту:
«Перед лицем Господа Бога, всіх ангелів і святителів і перед представництвом дорогого мені народу клянусь, що буду керувати за конституцією і законами країни і у всіх діях буду переслідувати благо і щастя мого народу, в чому присягаю по правді; Хай допоможе мені Бог, якому буду відповідати на страшному суді.».
Крім іншого, в своїй промові князь Нікола згадав і про необхідність збільшення державних витрат, обумовлених введенням конституційного правління, яке вимагало залучення великої кількості фахівців зі сфери законотворчості.[2]
Конституція складалася з короткої преамбули, в якій князь і господар Нікола I «давав і проголошував цю конституцію для князівства Чорногорії», і 222-х статей, розділених на 16 відділів. Перші п'ять відділів встановлювали форму правління і конституційно-правове становище глави держави (князя), народної Скупщини, уряду і державної ради, відділи VI—VII містили основні положення, що регулюють діяльність армії, церкви, школи і благодійних установ, відділ VIII встановлював конституційно-правові принципи здійснення судової влади, відділи IX—XI були присвячені державним фінансам, державному майну та державному контролю, відділ XII конституював основні принципи діяльності місцевого самоврядування та юридичних осіб, а відділ XIII визначав принципи проходження державної служби, і тільки в відділі XIV були визначені конституційні права чорногорських громадян. Відділи XV і XVI містили норми про зміни і доповнення конституції, а також перехідні положення.[2]
Конституція гарантувала всім підданим Чорногорії рівність перед законом і недоторканність особи (статті 196—199). У сфері кримінального судочинства конституція встановлювала право обвинувачених на судовий захист і право на розгляд справи в належному суді. Перелік правопорушень і відповідних їм покарань повинен був бути чітко встановлений законом (статті 152, 200—202). Конституція скасувала застосування смертної кари за «суто політичні справи», за винятком замаху на життя глави держави і членів його сім'ї, а також випадків, коли смертна кара передбачена законами воєнного часу (стаття 203). У сфері майнових відносин конституція гарантувала підданим недоторканність житла, право на приватну власність, а також заборону конфіскації майна в якості покарання, так само як його вилучення для суспільних потреб, крім прямо встановлених законом випадків (статті 203—207).[1][2]
Крім того, конституція встановила гарантії свободи совісті та віросповідання, свободи слова та свободи преси, заборонила цензуру (статті 208—210). Гарантувалася недоторканність таємниці кореспонденції, яка могла бути обмежена лише у воєнний час і при розслідуванні злочинів (стаття 211). У політичній сфері конституція дарувала підданим свободу зібрань, свободу об'єднань, а також право подачі петицій і скарг (статті 212—214). Відповідно до статті 215, будь-який чорногорець міг вийти з чорногорського підданства за умови виконання всіх своїх зобов'язань перед державою та приватними особами.[2]
Згідно зі статтею 218, конституція не могла бути скасована ні повністю, ні в частині. Зміна, доповнення або роз'яснення положень конституції могло бути здійснено тільки за пропозицією глави держави або Народної Скупщини. Пропозиція вносилася на розгляд Народної Скупщини і вважалася попередньо прийнятою, якщо за неї проголосували дві третини присутніх депутатів. Для остаточного прийняття пропозиції було необхідно, щоб за неї в такому ж порядку проголосували послідовно дві наступні чергові Народні Скупщини (статті 219—220).[2]
«Перед лицем Господа Бога, всіх ангелів і святителів і перед представництвом дорогого мені народу клянусь, що буду керувати за конституцією і законами країни і у всіх діях буду переслідувати благо і щастя мого народу, в чому присягаю по правді; Хай допоможе мені Бог, якому буду відповідати на страшному суді. Амінь».
Перші вибори в Народну Скупщину пройшли 14 вересня 1906 року. 25 жовтня того ж року Скупщина розпочала свою роботу і її першим політичним актом стало висловлення недовіри уряду Лазара Міюшковіча. Князь прийняв відставку уряду 6 листопада (11 листопада за новим стилем), після чого за згодою зі Скупщиною призначив новий уряд на чолі з Марко Радуловичем.[2][4]
Перша Народна Скупщина була розпущена 9 липня 1907 року, а новообрана Скупщина початку роботу 21 листопада того ж року. Вибори в Народну Скупщину третього скликання пройшли 27 вересня 1911, Скупщина приступила до роботи 1 грудня того ж року і була розпущена 25 жовтня 1913 року. Четверте скликання Народної Скупщини, що стало останнім в історії королівства, було обрано 11 січня 1914 року, приступило до роботи 28 січня того ж року, а завершило свою роботу 4 січня 1916 року.[5]
Під час I Світової війни Чорногорія виступила на стороні Антанти і на початку 1916 року була окупована австро-угорськими військами. Король Нікола I втік до Італії. Це стало кінцем існування чорногорської конституційної монархії, дія конституції фактично була призупинена. Окупаційна влада скасувала багато конституційні права і свободи громадян, правосуддя відправлялося військово-польовими судами, політична активність населення жорстко придушувалася. Методичний грабіж і вивезення в Німеччину і Австро-Угорщину життєво важливих для країни ресурсів незабаром привело до загального зубожіння і голоду. Після капітуляції Австро-Угорщини і звільнення Чорногорії на початку листопада 1918 року розпочався політичний процес приєднання території королівства до Сербії. 26 листопада 1918 року в Подгориці зібралася Народна Скупщина Чорногорії й ухвалила рішення про позбавлення влади королівської династії Петровичів-Негошів, конфіскації всього королівського майна і приєднання Чорногорії до Сербії. Цей акт юридично закріпив скасування конституції Чорногорії 1905 року.[6]