Волго-Донський судноплавний канал імені В. І. Леніна (Волго-Донський канал) — канал, що з'єднує Волгу і Дон в місці їхнього максимального зближення один з одним поблизу м. Волгоград. Ланка глибоководної єдиної транспортної системи Європейської частини Росії.
Історія створення
Цей розділ не містить посилань на джерела. Ви можете допомогти поліпшити цей розділ, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено.
Першу спробу виправити «помилки природи» і з'єднати Волгу і Дон в місці їхнього найбільшого зближення історики відносять до середини XVI століття. В 1569 османський султанСелім II, відомий своїм походом на Астрахань, направив 22 000 солдат вгору по Дону з метою прорити канал між двома ріками. Але, всього через місяць турки відступили «з великою лайкою», заявивши, за словами літописців, що «навіть усім османським народом тут і за 100 років нічого не зробити».
Друга відома спроба робилася в роки правління Петра I. За планом будівництва канал мав бути прорито між притоками Волги і Дону, Камишенкою й Іловлею. Початок робіт припав на 1697 рік. Ними керував іноземний «спеціаліст» Йоганн Бреккель. Вчасно усвідомивши невдачу починання, він просто втік з Московського царства. Будівництво продовжив англійський інженер Перрі. Але у 1701 увагу Петра I відволікла Північна війна зі Швецією. Фінансування було припинено.
До 1917 року було створено понад 30 проєктів з'єднання Волги з Доном. Але жодному з них не судилося реалізуватися з двох причин. По-перше, опір чинили приватні власники залізниць. По-друге, навіть якби сталося диво, і канал був би побудований, рух суден по ньому могло б здійснюватися лише у весняний час, коли річки були повноводними. Без тотальної реконструкції річок про повноцінну навігацію не могло бути й мови. Але, не можна не відзначити неоціненний внесок російської гідротехніка Нестора Платоновича Пузиревського з вивчення межиріччя Волги й Дону та вибору траси для майбутнього каналу.
У 1920 році за планом ГОЕЛРО уряд країни знову повернувся до проблеми створення каналу. Але проєкт будівництва було створено лише в середині 1930-х. Реалізувати його перешкодила Друга світова війна. Роботи по проєкту відновилися відразу після закінчення Сталінградської битви, в 1943. Роботами на трасі каналу керував Сергій Якович Жук, досвідчений будівельник і гідротехнік, під керівництвом якого вже були спроєктовані і побудовані Біломорсько-Балтійський канал і канал Москва-Волга. У лютому 1948 року, після затвердження схеми Волго-Донського комплексу на засіданні Ради Міністрів СРСР, почалися земельні роботи. В тому ж 1948, було розпочато набір робітників по всій країні, запрошували випускників вузів та технікумів, демобілізованих військовослужбовців. Вільнонайманих робітників було близько 700 тисяч осіб. У будівництві брали участь військовополонені німці, яких було близько 100 тисяч[[1]], та радянські політв'язні чисельністю 20680 осіб. Керував будівництвом у період з березня 1948 по березень 1949 Павлов Карпо Олександрович — колишній начальник ГУ СДС НКВС СРСР «Дальстрой».
Канал був побудований всього за 4,5 роки, що є унікальним терміном у світовій історії гідробудівництва. Наприклад, Панамський канал, довжиною 81 км, при такому ж обсязі робіт будували 34 роки, а Суецький канал, завдовжки 164 км, будували ледь не 11 років. У ході будівництва було вийнято 150 млн кубометрів землі та укладено 3 млн кубометрів бетону. У роботах було задіяно 8000 машин і механізмів: драглайни, багатоковшеві екскаватори, землерийні снаряди, потужні скрепери, бульдозери, автосамоскиди.
31 травня 1952 року о 13 годині 55 хвилин між 1-м і 2-м шлюзам злилися води Волги і Дону. З 1 червня по каналу вже почався рух суден. 27 липня 1952 року каналу було присвоєно ім'я В. І. Леніна.
Технічні параметри каналу
Волго-Донський судноплавний канал імені В. І. Леніна з'єднує Волгу біля Волгограда з Доном біля м. Калач-на-Дону, загальна довжина каналу 101 км. З них 45 км проходить по водосховищам. Глибина — не менше 3,5 м.
Для проходження повного шляху з Волги до Дону судно має пройти 13 шлюзів, розділених на Волзькі шлюзові сходи (висота 88 м, складається з 9 однокамерних однониткових шлюзів) і Донські шлюзові сходи (висота 44 м, складається з 4 шлюзів такої ж конструкції). Габарити шлюзових камер — 145 × 18 метрів. Відстань між шлюзами варіюється від 700 м на волзькому схилі до 20 км на Донському схилі. До складу каналу входять Варварівське, Береславське і Карповське водосховища. На весь шлях витрачається близько 10-12 годин. Канал живиться донською водою з Цимлянського водосховища, так як Дон лежить вище Волги на 44 м. Системою з трьох насосних станцій (Карповської, Маріновської і Варварівської) вода подається на вододіл, звідки самопливом подається на волзький і донський схили. Частина води використовується для зрошення.
Середня тривалість навігації на Волго-Донському каналі становить 211 діб, за цей час проходять до 5000 суден. Допускається рух суден вантажопідйомністю до 5 тис. т. Пропускна здатність каналу оцінюється в 16,5 млн т вантажів на рік. На каналі діють системи оперативного зв'язку, навігаційного огородження суднових ходів.
Опис каналу
Шлюз № 14 Волго-Донського судноплавного каналу
Рух по Волго-Донському судноплавному каналу починається від Сарептського затону Волги, добре захищеного від течій і льодоходу по долині річки Сарпи, вздовж підніжжя Ергеней. Перші три шлюзи розташовані в межах міста Волгограда. Вхід до шлюзу № 1 відзначений парадною аркою, висотою 40 м. За 7 км від шлюзу № 3 починається «Чапурниковські сходи»: на дільниці завдовжки 9 км судно піднімають по сходах шести шлюзів на висоту 50 м. Архітектурне оформлення шлюзу № 4 присвячено німецько-радянській війні. Дільниця каналу між шлюзами № 7 та № 8 проходить по місцях битв Громадянської війни, про що розповідає меморіальна дошка на шлюзі № 8. Далі шлях каналу виходить в долину р. Червльонної. За шлюзом № 9 знаходиться найвища точка вододілу, за якою починається Варварівське водосховище. Від шлюзу № 10, поруч з яким встановлено пам'ятники героям Громадянської війни — О. Я. Пархоменку, Ф. Я. Пархоменку, Ф. А. Сергеєву (Артему) і М. О. Рудневу, канал плавно спускається у бік річки Дон. З цих місць в 1918 почався наступ військ Царицинського фронту Червоної армії на південь. Потім канал проходить Береславське водосховище, а після шлюзу № 12 — найбільше у каскаді Карповське водосховище (довжина 15 км, площа 42 км²). Безпосередньо біля виходу з шлюзу № 13 встановлено 16-метровий монумент «З'єднання фронтів» скульптора Е. В. Вучетича. Тут 23 листопада 1942 з'єдналися війська Сталінградського і Південно-Західного фронтів, завершивши оточення німецьких військ під Сталінградом. Волго-Донський судноплавний канал виходить в р. Дон поруч з м. Калач-на-Дону.
Показники діяльності
За навігацію 2006 каналом перевезено 8053 тисячі тонн вантажів, 4137 тисяч тонн з яких — нафтопродукти. Основними факторами, що зумовлюють такий низький показник завантаженості каналу, є обмеження по завантаженню суден при проходженні Волго-Донського водного шляху. Внаслідок невеликих глибин на природних водних шляхах — річках, судна змушені йти завантаженими наполовину.
Див.: Таукач Г. Л. Волго-Донський канал. Під редакцією члена-кореспондента Академії наук УРСР, доктора технічних наук Б.А. Пишкіна. Держ. вид-во технічної літ-ри Української РСР. Київ, 1952. 78 с.
