Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького (2012)
Леоні́д Іва́нович Андріє́вський (нар. 14 березня 1942, Лубни - 14 січня 2025, Київ) — український художник, журналіст, мистецтвознавець, літературознавець, видавець, громадський діяч і педагог; член Спілки журналістів України з 1982 року[1], Спілки художників України з 1994 року, Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з травня 2003 року по листопад 2005 року)[2] та Академії критики, мистецтва та естетичних наук України з 2016 року (віцепрезидент з 2017 року)[3].
Народився 14 березня 1942 року в місті Лубнах Полтавської області (нині Україна). Під час німецько-радянської війни разом із матір'ю був примусово вивезений до Німеччини, де протягом 1943—1945 років перебував у концтаборі під Нюрнбергом. Після звільнення американськими військами, переданий у радянські фільтраційні табори і 1945 року повернувся до України[4].
Протягом 1954—1957 років мешкав з батьками у Криму[3]. У 1957—1958 роках навчався у художній студії в Лубнах, був учнем Василя Семенюти. У 1958—1961 роках перебував з батьками на Далекому Сході — у пересильному таборі в бухті Находці, портах Ваніно, Совєтська Гавань[4]. У Совєтській Гавані працював робітником на заводі, одночасно там же продовжив здобувати мистецьку освіту у художній студії у Д. Новикова. Протягом 1961—1964 років проходив строкову службу в Збройних силах СРСР, служив на Далекому Сході[3].
У 1964—1965 роках працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня» у Києві; у 1965—1966 роках — художником по розпису, гравером-літографом Київського заводу художньої кераміки; у 1966—1967 роках — старшим майстром оформлювального цеху творчо-виробничого комбінату Художнього фонду УРСР (взяв участь в оформленні 1-ї Всесвітньої виставки в Києві); у 1967—1969 роках — художнім редактором відділу друкованої реклами та у 1969—1975 роках — головним художником, заступником голови художньої ради Київського рекламного комбінату; у 1975—1976 роках обіймав посади заступника начальника, головного художника, заступника голови художньої ради художньо-конструкторського бюро «Укрторгреклама»[4]. Одночасно із роботою упродовж 1970—1976 років навчався на заочному відділенні[3] факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка[1].
У 1976—1989 роках завідував відділом художнього оформлення видавництва «Наукова думка»; у 1989—1993 роках обіймав посаду головного художника видавництва «Свенас»; у 1993—1998 роках — головного художника видавництва «Аконіт». Одночасно з 1994 року був заступником голови, членом президії Українського фонду культури[3].
Від 1998 року — директор видавництва «Криниця», одночасно у 2000—2001 роках — професор Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну; у 2001—2004 роках — голова правління благодійної організації «Шевченківський фонд — XXI століття»; у 2004—2011 роках — професор, завідувач кафедри графічного дизайну Інституту підприємництва, права і реклами[3].
Мешкає у Києві в будинку на вулиці Антоновича, № 166[5].
Працює в галузях монументально-декоративного, станкового живопису (віддає перевагу пейзажу) та книжкової графіки (займається комплексним оформленням книг). Серед робіт:
Здійснив монументально-декоративні розписи для торговельних павільйонів у Празі (1989).
Мав персональні виставки в Українському фонді культури у 1995, 1996 роках[3].
Вніс вагомий вклад в розвиток словникової справи в Україні: автор ідеї та організатор проєкту, науковий редактор «Нового тлумачного словника української мови» в 4-х томах (1998) та словників, випущених у видавництві «Криниця». Автор літературних досліджень, статей, післямов і передмов до видань:
Творчість художника досліджували:
Про митця режисером Василем Глинчаком знято фільм «Портрет з книгою» (1994); виходили телепередачі Галини Устенко «Люди і долі» (1995—2009) тощо[4].
Біографії Живопис Графіка Мистецтво Київ