У липні 1938 року командування ВПС Імперського флоту Японії замовило фірмі Kawanishi розробку нового летючого човна для заміни Kawanishi H6K. Вимоги специфікації 13-Сі значно перевищували характеристики літаків Short Sunderland та XPBS-1. Літак мав розвивати швидкість 445 км/г, дальність польоту мала становити 7 410 км без бомб та 6 485 км з бомбовим чи торпедним навантаженням (до 2000 кг). Озброєння мало складатись з п'яти 20-мм гармат та чотирьох 7,7-мм кулеметів.
Розробка почалась в серпні 1938 року, колектив конструкторів під керівництвом Сідзуо Кікахура спочатку хотів використати аеродинамічну схему парасоль, перевірену на H6K, але після випробувань в аеродинамічній трубі прийшов до висновку, що більш перспективною є схема вільнонесучого високоплана. Ця схема дозволила зменшити аеродинамічний опір літака, що дало змогу збільшити масу літака, і відповідно, дальність польоту.
Будівництво першого прототипу розпочалось влітку 1939 року і завершилось 29 грудня 1940 року. На літаку були встановлені 4 радіальні двигуниMitsubishi MK4A Kasei 11 потужністю 1 530 к.с. кожен. Щоб досягнути замовленої дальності польоту, на літаку встановили 8 невеликих непротектованих паливних баків у крилах, і ще 6 більших у фюзеляжі. Баки у фюзеляжі були частково протектованими та мали систему пожежогасіння. Також баки були влаштовані так, що при пробитті паливо мало б витікати в трюм звідки його можна було б закачати в непошкоджені баки. Загальний обсяг палива — 17 040 л, що становило 29 % злітної маси літака. Озброєння складалось з п'яти 20-мм гармат «Тип 99 Модель 1» (встановлені у 3 баштах — носовій, верхній та хвостовій, а також у бокових блістерах) та трьох 7,7-мм кулеметів «Тип 92». Бомби (до 2000 кг) або дві 800-кг торпеди кріпились на зовнішній підвісці. Екіпаж складався з 10 чоловік, їх робочі місця мали бронезахист.
Випробування розпочались у січні 1941 року, на яких проявився серйозний недолік літака — при зльоті бризки води заливали двигуни, знижуючи їх потужність. В конструкцію літака внесли ряд змін: змінили обриси нижньої частини фюзеляжу та місце розташування повітрозабірника. Доопрацьована машина продемонструвала набагато кращі гідродинамічні характеристики, хоча й гірші, ніж у H6K, а також високі аеродинамічні характеристики, які переважали показники всіх наявних закордонних летючих човнів. Наприкінці 1941 року літак був прийнятий на озброєння під назвою «Летючий човен Тип 2 Модель 11» (або H8K1 Модель 11). В серійних варіантах захисне озброєння було зменшене до двох 20 мм гармат (в верхній і хвостовій турелі) і чотирьох кулеметів. Варіант H8K1 випускався у 1941—1942 роках. Всього було випущено 14 серійних машин цієї модифікації, деякі з двигунами Mitsubishi MK4B Kasei 12.
Варіант H8K2 Модель 12 («Летючий човен Тип 2 Модель 12») мав потужніші двигуни Mitsubishi Kasei 22 із системою впорскування в циліндри водно-метанолової суміші (внаслідок чого потужність зросла до 1 850 к.с.), повністю протектовані паливні баки та збільшений до 18 880 л запас палива. Проте в цих машинах озброєння повернулося до планованої комплектації, і ще один 7.7 мм кулемет міг встановлюватись в кабіні пілота. З 1943 по 1945 рік було випущено 112 таких літаків, в останніх моделях встановлювався радар.
На базі H8K2 був розроблений транспортний варіант H8K2-L Модель 32 «Seiku» ("Транспортний летючий човен Тип 2 "), призначений для перевезення 29 VIP-персон або 64 десантників зі спорядженням. При цьому фюзеляж літака розділявся на дві палуби, а паливні баки з фюзеляжу прибирались, що зменшило загальний об'єм палива до 13 414 л. Озброєння було скорочене до одного 13-мм кулемета «Тип 2» в носовій частині та однієї 20-мм гармати у хвостовій башті. Всього було збудовано 36 літаків цієї модифікації.
Ще при початковій розробці, розглядався варіант з висувними стабілізаційними поплавками (в польоті вони ховались в крило), але від ідеї відмовились для зменшення маси. Проте в 1943 році до цієї ідеї повернулись і було збудовано 2 прототипи, але у серію літак не пішов. Цей варіант мав назву H8K3 Модель 22 і мав озброєння було аналогічне H8K2, окрім змінених бокових блістерів які могли тепер закриватись і знімної верхньої турелі.
В 1945 році H8K3 були перероблені в H8K4 Модель 23 з двигунами Mitsubishi MK4T-BKasey 25b потужністю 1 825 к.с. та транспортний H8K4-L Модель 33, які також не пішли у серію, бо Kawanishi переключилась на виробництво винищувачів Kawanishi N1K-J.[1]
H8K1 (Тип 2 модель 11) — перший серійний варіант (14 екз.)
H8K1-L — конверсія першого прототипу як транспортного гідролітака
H8K2 (модель 12) — покращений варіант з потужнішими двигунами, посиленим озброєнням, оснащений радаром (120 екз.)
H8K2-L «Seiku» («Чисте небо») (Модель 32) — транспортний варіант H8K1. виготовлялись як варіанти з озброєнням (дві 20-мм гармати «Тип 99»), так і без. Був здатний перевозити 29-64 пасажирів (36 екз.)
H8K3 (Модель 22) — експериментальна модель на базі H8K2, оснащена висувними поплавками, закрилками, зміни у конструкції хвостової гарматної башти та кулеметних турелей.
Літаки H8K вперше взяли участь у бойових діях 4 березня 1942 року. Два літаки, злетівши в районі атола Вотье (Маршаллові Острови), дозаправились з підводних човнів, завдали бомбового удару по Перл-Гарбору (Операція К). Літаки скинули чотири 250-кг бомби, але через туман бомби не влучили у цілі та не завдали жодної шкоди. Незабаром такі нальоти довелось припинити, оскільки американці зайняли острови в районі, де проводилось дозаправлення летючих човнів.
Надалі літаки H8K діяли в Індійському океані, де завдавали бомбових ударів по Коломбо, Тринкомалі та Калькутті. Але основним використанням була дальня розвідка: в ній літак найкраще використовував свої високі характеристики — високу швидкість, величезну дальність польоту, потужне озброєння та високий ступінь захисту.[1]
Після війни залишилось 4 екземпляри літака H8K. Один з них був захоплений американцями наприкінці війни. У 1979 році він був повернений Японії, де до 2004 року демонструвався у Національному науковому морському музеї в Токіо, після чого був переміщений на військово-морську базу Каноя у Каґошімі.
Затоплені рештки знаходяться на схід від острова Сайпан, і є об'єктом дайвінгу. Рештки ще одного літака знаходяться в лагуні атола Чуук.
Джерела
О. Дорошкевич Самолеты Японии второй мировой войны.-Минск, Харвест, 2004
Серия: История авиационной техники. Авиация Японии во Второй мировой войне. Часть вторая: Каваниси-Мицубиси. — Издательский отдел ЦАГИ, 1996
Francillon, Rene (1970). Japanese Aircraft of the Pacific War. TBS The Book Service Ltd. с. 583pp. ISBN978-0370000336. (англ.)