Літерний код валюти: FRF, скорочене позначення: F або FF (інколи також Fr). Поділялася на 100 сантимів (фр.centime), існувала також одиниця децим (фр.decime) яка була рівна 1⁄10 франка або 10 сантимам. В обігу перебували монети номіналом 1, 5, 10, 20 сантимів і ½, 1, 2, 5, 10, 20 франків та банкноти в 20, 50, 100, 200 і 500 франків. Центральний банк — Банк Франції.
До запровадження Євро, французький франк був п'ятою за популярністю резервною валютою у світі.
Існують різні погляди з приводу появи назви грошової одиниці «франк»: по одній з версій, назва походить від лат.francorum rex — «Король франків»; по іншій версії, назва походить від фр.franc, що перекладається як «вільний» чи «справжній», «автентичний», «щирий».
У 1795 році, під час правління Директорії, була запроваджена десяткова грошова система числення, основу якої становив франк, що поділявся на 10 децим, які в свою чергу поділялися на 10 сантимів, тобто один франк складався зі 100 сантимів.[1] Один сантим дорівнював 4,5 грамам чистого срібла, що було трохи менше 1⁄100 лівра (4,505 грам). У 1796 був встановлений курс в 1,0125 ліври (1 лівр і 3 деньє) за один франк. Старі монети вилучался, а їх власникам видавалися паперові облігації, які підтверджували вартість вилучених цінностей. Пізніше ці облігації були оголошені законними платіжними засобами. Вилучені монети йшли на фінансування воєнних дій під час Революції.
У 1800 році був створений Банк Франції, державна установа з приватною радою керівників, якій був доручений випуск національної валюти. У 1803 році була встановленна вартість франка відносно золота на рівні 290,034 міліграма чистого золота за один франк. З того часу було встановлене чітке співвідношення вартості золота до срібла (біметалізм) на рівні 1 до 15,5. Тоді ж було розпочате карбування золотої монети «наполеондор» номіналом 20 франків.
Золота монета «Наполеондор» номіналом 20 франків (1803 рік).
Здешевлення срібла в другій половині XIX століття чинило тиск на систему біметалізму. З метою збереження співвідношення золота до срібла, у 1865 році Францією, разом з Бельгією, Швейцарією та Італією, був заснований Латинський монетний союз. За умовами союзу, усі країни-члени зобов'язувалися дотримуватися жорсткого співвідношення обміну золота на срібло на рівні 1 до 15,5. Пізніше до союзу долучилися й інші країни. Однак ці домовленості лише на деякий час сповільнили знецінення срібних монет відносно їх фактичного номіналу, на ринку співвідношення золота до срібла досягало рівня 1 до 20. Зрештою у 1878 усі країни перейшли на монометалізм, з прив'язкою лише до золота (золотий стандарт).
З початком Першої світової війни Франція припинила дію золотого стандарту, тоді фактично розпався Латинський монетний союз (офіційно він був розпущений тільки в 1927 році). Війна серйозно підірвала міцність франка: витрати на війну, інфляцію та післявоєнну реконструкцію частково фінансувалися шляхом друку більшої кількості грошей, що зменшило купівельну спроможність франка на 70 % між 1915 і 1920 роками та ще на 43 % між 1922 і 1926 роками. У 1928–1936 роках була відновлена дія золотого стандарту. Під час нацистської окупації Франції в 1940–1944 рр французький франк був прив'язаний до райхсмарки на рівні 20 франків за 1 райхсмарку.
Після Другої світової війни Франція неодноразово девальвувала свою валюту в межах Бреттон-Вудської системи. У 1945 був встановлений курс в 480 франків за 1 британський фунт стерлінгів (119,1 за 1 долар США), у 1949 — 980 франків за 1 фунт (350 за долар). У 1957 та 1958 роках було проведено нові етапи девальвації — до 1382,3 франків за 1 фунт (493,7 за 1 долар), 1 франк став бути рівний 1,8 міліграму чистого золота.
У січні 1960 року французький франк було деноміновано у 100 разів: старі 100 франків обмінювалися на 1 «новий франк».[2] Щоб відрізнити від колишніх франків, з 1960 по 1963 рік випускалися банкноти з написом «нові франки» (nouveau franc), після чого в обіг знову вийшли банкноти з написом «франки». Деномінований франк продовжував знецінюватися внаслідок інфляції: з 1950 по 1960 рік рівень цін в країні зріс на 72 % (в середньому 5,7 % на рік), з 1960 по 1970 рік ще на 51 % (4,2%).[3] Перед падінням Бреттон-Вудської системи у 1971 році і переходу на плаваючий курс у серпні 1969 франк був девальвований ще на 11 %.
31 грудня 1998 року був зафіксований курс обміну французького франка на Євро на рівні 6,55957 франків за одне євро. Впровадження монет та банкнот євро почалося з 1 січня 2002 року, франк ще був законним платіжним засобом до 17 лютого цього ж року, опісля його можна було обміняти лише в Центральному банку країни.[4]