Полмін


Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін» (пол. Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu) — найбільший виробник нафтопродуктів у міжвоєнній Польщі та одне з найбільших нафтопереробних підприємств Європи. Існувало з 1909 по 1939 роки. Побувало в держвласності п'яти держав.

Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін»
Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu
Типпідприємство
Правова формадержавне підприємство
Галузьнафтопереробна
Засновано1909
Закриття (ліквідація)1939
Штаб-квартира

Дрогобич (1909-?)

Львів (?-1939)

Історія

Австрійський період

У 1909 році для потреб залізниці почалося будівництво рафінерії (так місцеві називають нафтопереробні заводи), яка спочатку була націлена суто на очищення сирої нафти від домішок і газу, яким тоді топили паровози. Тож підприємство отримало назву «Державна дегазація» (нім. Staats-Еntberbenzinierung).[1]

Згодом функціонери усвідомили всю вигоду та інвестували в розширення асортименту продукції. Тож тепер підприємством отримало нову назву: Державний завод мінеральних мастил (нім. Nationale Mineralölfabrik).[1]

Прямий трубопровід до Борислава давав підприємству ще більше зекономити на низькій ціні на нафту, тож не дивно, що навіть проектна потужність становила 4500 цистерн на місяць, поки середньому по Дрогобичу виробничі потужності інших рафінерій були в діапазоні кількох сотень на місяць.[1]

Перша світова війна

У часи війни завод не був сильно пошкоджений, але так і не був запущений під час російської окупації 1914-1915 років.

Після відступу російських військ з Дрогобича в 1915 році, завод відновив роботу. І навіть у час війни, коли на Східному фронті навіть не пахло стабільністю, на заводі впроваджували нові технології для виробництва мазуту та інших мастил.[1]

Польсько-українська війна (1918—1919)

Після Великої війни, як її називали сучасники, виникла двояка ситуація: з одного боку, Польща, вважаючи своїми землі Королівства Галичини та Лодомерії, через Польську ліквідаційну комісію проголосила перехід австрійської державної власності на території КГВ до власності Польської Республіки; з іншого боку – ЗУНР, яка, проголосивши свій суверенітет над «українською суспільною етнографічною областю в межах колишньої Австро-Угорської монархії», фактично проголосила себе власником австрійської власності на ній.

Хоча серед працівників заводу українці далеко не становили більшість, в української влади був один козир – силова присутність у місті. Так завод перейшов у власність українського уряду.

Свідчень про функціонування заводу за української влади немає. Можливо, він і працював, але на дуже малих потужностях. А можливо, його приміщення використовувалися для виробництва бронетехніки, як це було з «Галіцією» в той період.

У квітні 1919 року Дрогобич захопили поляки. У той же період завод офіційно перейменували польською мовою, додавши: «Polmin» (укр. Польмін), що походить від скорочень polskie+minerały (укр. польські мінерали); назву міста розташування «w Drohobicze» (укр. у Дрогобичі). Так з'явилася впізнавана назва: «Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych «Polmin» w Drohobyczu», що можна дослівно перекласти як «Державний завод мінеральних мастил «Польмін» у Дрогобичі» або, правильніше за українським правописом, Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін».[1]

Фактично це досі та сама юридична особа, що була в 1909 році – вона нікуди не зникала, просто міняла власника. Питання тільки в тому, чи не утворилося дві юридичні особи за фактом визначення двома державами власності над підприємством.

Міжвоєнний період

У 1920-х роках «Польмін» активно інвестує в інфраструктурні проєкти: так, приблизно в 1925 році (або раніше) відкривається одна з окрас Дрогобича – Польмінівське казино. Його архітектором став Ян Семкович – майбутній архітектор нової ратуші в тому ж Дрогобичі. Можна припустити, що саме через цей проєкт Ян пробивав собі дорогу до щедрих замовлень у Дрогобичі.

Але найграндіознішим інфраструктурним проєктом «Польміну» стала робітнича колонія, де проживала адміністрація та працівники заводу. Це була повністю автономна частина міста із власною соціальною інфраструктурою, де жили переважно немісцеві інженери та робітники.[2]

У 1927 році відбулася комерціалізація держпідприємства «Дрогобицький державний завод мінеральних мастил «Польмін», що зробило його більш автономним від держави та її економічної політики.[1]

Завод зберігав значну частку надходжень від продажу керосину, яким тоді ще освітлювали вулиці та домівки в провінції, але з кожним роком все більшу роль починало відігравати паливо для різних видів транспорту. «Польмін» фактично стає головним виробником авіаційного палива в Польщі.[3]

За даними 1930 року, на «Польміні» працювало 3 тисячі працівників, а випуск нафтопродуктів досяг позначки 731 тисяч барелів на рік.

У 1932 році підприємство отримало новий офіс у Другому хмарочосі Шпрехера.[4]

Протягом 1930-х на науково-виробничій базі «Польміну» робиться багато відкриттів, особливо в питаннях виробництва асфальту. Ці ж нові технології випробовуються на практиці – так «Польмін» активно починає асфальтувати вулиці Дрогобича за власними технологіями.[5]

Друга світова війна

Перше авіабомбардування заводу відбулося 10 вересня 1939 року. Тоді німецькі літаки завдали авіаудар по залізничній станції та території «Польміну». На заводі спалахнула велика пожежа, яку не могли загасити аж до 26 вересня.

Коли 18 вересня до міста зайшли німці, роботу з гасіння перекинули на євреїв. Німецькі військові активно почали заганяти місцевих євреїв на громадські роботи. Паралельно в той час уцілілі нафтопродукти з «Польміну» почали вивозити до Німеччини.

Після приходу радянської влади 24 вересня офіційну процедуру націоналізації не провели одразу, а відклали на деякий час. Лише 1 жовтня 1939 року в Політбюро ЦК ВКП(б) прийняли постанову, згідно з якою ЦК КП(б)У мало скласти список підприємств, які необхідно націоналізувати. Остаточно питання вирішили наприкінці жовтня, коли на Народних зборах Західної України було прийнято «Декларацію про націоналізацію банків та великої промисловості Західної України».

Газета «Більшовицька правда» надає неоднозначну статистику зростання числа робочих місць на нафтопереробних заводах: так у вересні (при радянській владі) на колишньому «Польміні» працювало 720 робітників, а вже в жовтні – 1511.[6]

На початку 1940 року всі нафтопереробні підприємства міста були об’єднані в трест «Укрнафтопереробка». За перший квартал того ж року дрогобицькі підприємства виконали план виробництва нафтопродуктів на 117%,[6] але сам план і близько не стояв із довоєнними показниками. Вироблені нафтопродукти експортувалися до Німеччини.

Згодом завод зустрів нову війну – Німецько-радянську. 1 липня 1941 року колишній «Польмін» знову зайняли німецькі війська.

26 червня 1944 року 72 B-52 та 58 P-51 здійснили авіаналіт на Дрогобич. Їхньою ціллю була нафтопереробна промисловість міста та залізнична станція. Тоді на місто впало 1125 авіабомб. Американська розвідка в доповіді 1957 року, присвяченій «Польміну», вважала, що під час цього бомбардування завод був повністю зруйнований.

6 серпня того ж року неподалік заводу відбувалися бої між німецькими та радянськими військами, що закінчилися зайняттям міста останніми. На диво, колишній «Польмін» зміг стати одним із двох нафтопереробних заводів міста, які вдалося ввести в експлуатацію. Імовірно, німці після бомбардувань провели деякі ремонтні роботи на підприємстві.

Радянський період

1 листопада 1963 року на основі двох нафтопереробних заводів було створено виробниче об'єднання «ДрогобичНафтоПереробка» (у 1972 році було перейменовано на «Дрогобицький НПЗ»)[7].

Сучасний стан

Сьогодні завод досі носить радянську назву Нафтопереробний завод № 1 та є складовою Нафтопереробного комплексу «Галичина», що належить ПАТ «НПК-Галичина». Сам завод майже припинив функціонування ще напочатку 2000-х років.

Робітнича колонія «Польмін»

У 1920-х роках почалося спорудження колонії для робітників заводу, куди почали засиляти адміністрацію заводу та інженерів із Центральної Польщі (або Польщі-А) або закордону .[4][3]

Колонія була повністю автономною від Дрогобича, куди входила адміністративно. Вона мала: власну школу, стадіон, каплицю, сиротинець.[4]

Сьогодення

Сьогодні територію колишньої колонії називають «Кольонія» як на польський манер. Всі будівлі дожили до наших днів, але потерпають від хаотичного утеплення фасадів. Лише казино, яке нині стоїть у занедбаному стані, змогло оминути тенденцію.

Рекламна кампанія

Керівництво «Польміну» вело агресивну рекламну кампанію, утримуючи власне видавництво, фінансуючи різноманітні спортивні змагання, особливо автоспорт та велоспорт; інвестуючи в помпезні архітектурні проєкти, такі як спорудження Другого хмарочоса Шпрехера або цілого міста в місті на околиці Дрогобича; а часом ситуація взагалі доходила до ексцесів: «Польмін» передавав ВПС Польщі літаки.

Видавництво

Окремі кошти стабільно виділялися на обгортку, і для цього в «Польміну» було власне однойменне виробництво у Варшаві, де трудилися не тільки журналісти, але й академічні художники. Воно займалося випуском плакатів, листівок та брошур. Так, з часом у компанії сформувався впізнаваний графічний дизайн-код – палітра жовтих та оранжевих відтінків у арт-декошних малюнках, подекуди з футуристичними мотивами.[5]

Другий хмарочос Шпрехера

З 1932 по 1939 роки головний офіс компанії розташовувався у сучасному Будинку профспілок на проспекті Шевченка у Львові. Там же весь цей час висів великий банер «Oleje Polmin» (укр. Мастила Польмін).

За проєктом, розробленим Фердинандом Касслером, споруда мала досягати 30 метрів у висоту та містити залізо й бетон вищої якості, ставши найвищим будинком Львова. Це робило проєкт дуже дорогим, як для часів Великої депресії.

За деякими джерелами відомо, що на одній зі стадій будівництва Йона Шпрехер був на межі розорення, але його виручило керівництво «Польміну», яке вклало кошти в будівництво.[4] Це цілком вписувалося в агресивну рекламну політику підприємства, яке таким чином отримало не просто новий офіс у Львові, а офіс у найвищому будинку Львова.

Літаки для Польщі

У 1937 році «Польмін» навіть закупив два літаки, які урочисто передав у Варшаві ВПС Польщі. На знак вдячності цим літакам присвоїли позивні «Польмін-1» та «Польмін-2».[3] Подальша доля літаків невідома.

Спорт при заводі

Кубок «Польміну» з велоспорту

На фоні росту популярності велоспорту в Польщі, у 1930-х «Польмін» проводив власні велозмагання, що проходили за маршрутом Дрогобич-Стрий-Пісочна-Дрогобич (майже 100 кілометрів).[3]

Футбольний клуб

Докладніше: Польмін (Дрогобич)

Футбольний колектив «Польмін», який згодом перейменують на «Польмін-Стшелєц», був створений приблизно 1926 року та виступав у класі В Львівської окружної футбольної спілки.

Автомобільний клуб

Клуб автомобілістів був заснований при заводі у 1937 році. Штаб-квартира знаходилася в одному з приміщень сучасної Гімназії №8. У 1939 році припинив існування.[4][3]

Скаутська організація

На території робітничої колонії діяла власна скаутська організація «Польмін імені Леопольда Ліса-Кулі».[3]

Галерея

Примітки

  1. а б в г д е Polona. polona.pl (пол.). Процитовано 27 жовтня 2024.
  2. Admin (30 липня 2019). Kolonia Polmin - zapomniane osiedle pracowników drohobyckiej rafinerii. Kawiarniany.pl (pl-PL) . Процитовано 27 жовтня 2024.
  3. а б в г д е Титан «Польмін» та військові літаки Дрогобича. 03244.com.ua - Сайт Дрогобича (укр.). Процитовано 27 жовтня 2024.
  4. а б в г д NA ŻYWO: Przed Orlenem był POLMIN. Powstanie i zagłada największej rafinerii II RP (укр.), процитовано 5 листопада 2022
  5. а б Polona. polona.pl (пол.). Процитовано 27 жовтня 2024.
  6. а б Мосорко М. (2012). Особливості матеріально-побутового життя польського населення Станіслава в роки радянської окупації (1939-1941 рр.). Вісник Прикарпатського університету.
  7. Галичина (нафтопереробний комплекс). Вікіпедія (укр.). 8 червня 2022. Процитовано 10 червня 2022.

Шаблон:СТАНДАРТНЕ СОРТУВАННЯ: КЛЮЧ СОРТУВАННЯ:Польмін

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!