Народився в сім'ї шевця. Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!» [1]
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Був членом ВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав і працював у Києві в будинку письменників Роліті (у 1954–70) на вул. Леніна (тепер — вул. Б. Хмельницького), 68.
У 1930 р. надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».
Упродовж 1935–1940 років видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк» [Архівовано 16 березня 2015 у Wayback Machine.], «Дума про козака Данила».
У 1941–1944 pp. поет служив військовим кореспондентом де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!» [Архівовано 16 березня 2015 у Wayback Machine.], написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.
Андрій Малишко
За поему «Прометей» [Архівовано 16 березня 2015 у Wayback Machine.] Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
Протягом 1961–1970 років вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).
17 червня 2016 р. в Києві відкрито пам'ятник в парку ім. Андрія Малишка на вулиці Андрія Малишка в Дніпровському районі. Автори — скульптор Роман Захарчук, архітектор Леонід Малий[6].
У журналі «Перець» № 21 за 1982 рік розміщено дружній шарж А. Арутюнянца, присвячений митцю.[7]
Меморіальна дошка Малишку на будинку письменників Роліт у Києві
Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / упоряд.: Олег Килимник, Олександр Петровський. — К. : Радянський письменник, 1970. — 540 с. — С. 272—273.
Шевченківські лауреати. 1962–2001 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 325—328.
Малишко Валентина. Що на серце лягло[недоступне посилання з липня 2019]: Лист у безвість // Дзеркало тижня. — 2002. — № 41.
Гриневич Віктор. Той, що живе у піснях: Календар // Голос України. — 2012. — 10 листоп. — С. 12.
Посилання
Малишко Андрій Самійлович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 49-52.
Малишко Андрій Самійлович у сестринських Вікіпроєктах
.svg){kind=small}
.jpg)
