Казімеж Лукоський

Казімеж Лукоський
Народився	13 вересня 1890(1890-09-13) Сокул, Ґміна Соболев, Гарволінський повіт, Мазовецьке воєводство, Республіка Польща
Помер	квітень 1940 (49 років) або 1940 Харків, Українська РСР, СРСР ·розстріл
Країна	Республіка Польща
Діяльність	офіцер
Знання мов	польська
Учасник	Перша світова війна і Друга світова війна
Військове звання	генерал-майор
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Казімеж Лукоський, пс. «Орлик» (пол. Kazimierz Orlik-Łukoski; 13 вересня 1890 Сокул — квітень 1940, Харків) — бригадний генерал Війська Польського, кавалер ордена Virtuti Militari, жертва Катинської бійні.

Життєпис

Він був сином Ігнація та Владислави, уродженої Квасеборської. У 1910 році закінчив реальну гімназію у Варшаві. У 1911—1914 роках навчався у Вищій сільськогосподарській школі у Відні. Був членом (з 1912) і останнім командиром польських стрілецьких команд у Відні. У 1914—1917 роках служив у польських легіонах. З 31 січня по 9 березня 1917 р. був слухачем курсів офіцерів Генерального штабу у Варшаві. 22 березня 1917 року був призначений до 2-го піхотного полку. 3 червня 1917 р. призначений до Навчальної інспекції польських збройних сил ад'ютантом генерала Фелікса фон Барта. У 1917—1918 рр. в тому числі у Польському допоміжному корпусі, потім у ІІ Польському корпусі в Росії. Був командиром 6-го польського стрілецького полку у Армії Галлера, який 1 вересня 1919 року, після повернення в країну та об'єднання з Військом Польським, був перейменований у 48-й піхотний полк прикордонних стрільців.

Командував 48-м піхотним полком до 25 серпня 1920 року, а потім прийняв командування 21-ю піхотною бригадою. Він також тимчасово командував XXII піхотною бригадою. У жовтні 1921 року призначений командиром піхотної дивізії 12-ї стрілецької дивізії в Тернополі. 3 травня 1922 р. завірений у званні полковника зі старшинством 1 червня 1919 р. і 98 посадою в офіцерському корпусі піхоти^[1]. У серпні 1925 року переведений до 15-ї піхотної дивізії в Бидгощі на посаду командира піхоти дивізії^[2]. 7 березня 1927 року призначений командиром 11-ї піхотної дивізії в Станіславові^[3]. 1 січня 1928 року президент Республіки Польща Ігнацій Мосціцький привів його до звання бригадного генерала 1 січня 1928 року і на 4-му місці в генеральському корпусі^[4]. На посаді командира дивізії залишався до 7 липня 1939 року.

У вересні 1939 р. командував Оперативною групою «Ясло» (перейменовано в «Південну») в армії «Карпати». Після агресії СРСР проти Польщі потрапив до радянського полону і перевезений до табору в Старобельську. Навесні 1940 р. був убитий у Харкові НКВС.

Казімеж Лукоський був одружений з Іреною Юнг, від якої мав двох синів: Анджея (командир 1-ї роти "Мацек " батальйону «Зоська» Армії Крайової), який загинув 18 серпня 1944 року під час Варшавського повстання, та Єжи.

Ордени та відзнаки

• Срібний хрест ордена Virtuti Militari (1922)^[5][6]
• Командорський хрест ордена Відродження Польщі (11 листопада 1937)^[7][8]
• Хрест Незалежності (20 січня 1931 р.)^[9]
• Офіцерський хрест ордена Відродження Польщі (2 травня 1923 р.)^[5][10]
• Хрест Хоробрих (чотири рази)^[5]
• Золотий хрест заслуги (двічі: 17 березня 1930 р.^[11], 13 травня 1933 р.^[12])
• Пам'ятна медаль за війну 1918—1921 рр.^[5]
• Медаль десятиліття відновленої незалежності^[5]
• Золотий Почесний знак Ліги протиповітряної та газової оборони 1-го ступеня^[13]
• Офіцерський знак «Парасолька»
• Великий офіцер ордена румунської корони (1929, Румунія)^[5][14]
• Медаль Перемоги («Médaille Interalliée»)^[5]

Почесні звання

У 1938 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин Станиславова».

Вшанування пам'яті

Указом Президента Республіки Польща Леха Качинського від 5 жовтня 2007 р. № 112-48-07 посмертно присвоєно звання генерал-майора^[15]. Про акцію було оголошено 9 листопада 2007 року у Варшаві під час церемонії «Пам'ятаємо Катинь — вшануймо пам'ять Героїв».

15 серпня 2014 року, до 94-ї річниці Варшавської битви, в Оссуві на цвинтарі загиблих у Варшавській битві в Оссуві було відкрито меморіальну дошку вшанування пам'яті восьми командирів польських частин, які брали участь у боях, які в 1940 р. були жертвами катинської розправи. На ній зазначені: генерал-майор Станіслав Галлер, генерал-майор Генрик Мінкевич, генерал-майор. Леонард Скірський, бригадний генерал Броніслав Богатеревич, бригадний генерал Казімєж Орлік-Лукоскі, бригадний генерал Мечислав Сморавінський, полковник Стефан Косецький, лейтенант Вільгельм Каспшикевич^[16][17].

Примітки

1. Lista starszeństwa, 1922.
2. Dz. Pers. MSWojsk., Nr 83 z 13 sierpnia 1925 roku, s. 455.
3. Dz. Pers. MSWojsk., Nr 9 z 17 marca 1927 roku, s. 70.
4. Dz. Pers. MSWojsk., Nr 1 z 2 stycznia 1928 roku, s. 1.
5. Czy wiesz kto to jest? (вид. II popr). Warszawa: Główna Księgarnia Wojskowa. с. 447. Архів оригіналу за 22 жовтня 2021. Процитовано 18 березня 2022.
6. Dekret Naczelnika Państwa z 21 marca 1922 r. L. 11435/V.M. Adj. Gen. (Dziennik Personalny z 1922 r. Nr 12, s. 365) [Архівовано 18 травня 2021 у Wayback Machine.]
7. M.P. z 1937 r. nr 260, poz. 410 «za zasługi w służbie wojskowej».
8. Odznaczenia w dniu Święta Niepodległości. Nr 258 z 13 listopada 1937: 3. Архів оригіналу за 18 березня 2022. Процитовано 18 березня 2022.
9. M.P. z 1931 r. nr 18, poz. 31 «za pracę w dziele odzyskania niepodległości».
10. Order Odrodzenia Polski. Trzechlecie pierwszej kapituły 1921–1924. Warszawa: Prezydium Rady Ministrów. 1926. с. 26. Архів оригіналу за 31 жовтня 2021. Процитовано 18 березня 2022.
11. M.P. z 1930 r. nr 98, poz. 143 «za zasługi na polu organizacji i wyszkolenia wojska».
12. M.P. z 1933 r. nr 110, poz. 139.
13. Piętnastolecie L. O. P. P. Warszawa: Wydawnictwo Zarządu Głównego Ligi Obrony Powietrznej i Przeciwgazowej. 1938. с. 286. Архів оригіналу за 30 січня 2022. Процитовано 18 березня 2022.
14. Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych Nr 19 z 12 grudnia 1929 r.
15. M.P. z 2007 r. nr 85, poz. 885.
16. Odsłonięcie w Ossowie popiersi gen. Andrzeja Błasika i abp. Mirona Chodakowskiego. 18 sierpnia 2015. Архів оригіналу за 2 лютого 2020. Процитовано 18 березня 2022.
17. Piotr Czartoryski-Sziler. 16 sierpnia 2015. Архів оригіналу за 9 травня 2021. Процитовано 18 березня 2022.

Бібліографія

• Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych. Архів оригіналу за 9 липня 2017. Процитовано 18 березня 2022.
• Lista starszeństwa oficerów zawodowych. Warszawa: Ministerstwo Spraw Wojskowych. Архів оригіналу за 8 жовтня 2021. Процитовано 18 березня 2022.
• Generałowie Polski niepodległej. Warszawa: Editions Spotkania.
• Słownik biograficzny generałów Wojska Polskiego 1918–1939. Warszawa: Wydawnictwo Bellona. 1994. ISBN 8311082626.
• Obrona Polski 1939. Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX. ISBN 8321110967.