Групова́ робототе́хніка — порівняно нова область робототехніки, заснована на ідеї одночасного контролю дуже великої кількості роботів з метою виконання завдань, які індивідуальні машини не можуть виконати поодинці. Це досягається за допомогою комбінації мініатюризації комп'ютерів та опорно-рухових систем, ультра-легких матеріалів, компактних датчиків і бездротових технологій.
Передбачається, що бажана колективна поведінка виникає із взаємодії роботів між собоюб а також їх взаємодії з навколишнім середовищем. Такий підхід відноситься до наукового напрямку по штучному колективному інтелекту, що виник при проведенні біологічних досліджень комах, зокрема, мурах, бджіл, а також при дослідженні в інших областях природи, де має місце ройова поведінка.
Історія
Ранні покоління цих роботів були порівняно великими і громіздкими, ще не мали необхідної обчислювальної потужності, щоб брати участь в яких-небудь складних операціях. Хоча вони здатні літати, вони були в основному експериментальними, розміром з птаха, спиралися на важкі компоненти з акумуляторами, які швидко розряджались. Технології значно покращилися в кінці 2000-х років, впритул підійшовши до нової ери дронів-шпигунів розміром з комаху.[1]
Вони можуть імітувати структуру тіла, рух і поведінку реальних комах. Рій таких дронів може утворювати рознесену у просторі антенну решітку для ведення радіотехнічної розвідки або протяжний у просторі постановник завад [1].
Протягом наступних двох десятиліть подальші поліпшення в цій галузі та віддаленого управління дозволять машинам працювати в більш великих і продуктивних мережах, і в той же час, електронні компоненти за десятиліття зменшаться в розмірі на два порядки[2].
Мережа для «рою»
На відміну від просто розподілених робототехнічних систем, групова робототехніка підкреслює велику кількість роботів, а також припускає масштабованість, наприклад, з використанням тільки локального зв'язку. Цей локальний зв'язок може бути виконаний, наприклад, на базі бездротових систем передачі даних в радіочастотному або інфрачервоному діапазонах.
Від централізованого інтелекту до ройового
Основа програмного коду майбутнього, тобто дифузний прикладний код, базується на трьох основних принципах:
Взаємодії між кодами двох об'єктів стає слабкішим, якщо кількість об'єктів збільшується. Тому несинхронізовані взаємодії - це майбутнє програм, заснованих на колективному інтелекті, і працюють вони паралельно один з одним.
Поняття мікро-компонентів тісно пов'язане з поширенням коду, яке контролюється на макроскопічному рівні.
Алгоритми необхідно адаптувати до певних проблем, тобто вони повинні знайти способи, щоб вирішувати проблеми самостійно. Майбутні програми будуть розвиватися відповідно до завдань, які вони здійснюють у рамках свого середовища. Концепція використовує мутацію додатків[3].
Примітки
↑ абСлюсарь В.И. Микропланы: от шедевров конструирования к серийным системам. //Конструктор. – 2001. - № 8. – С. 58 - 59.- [1].
