Британські Соломонові острови (англ.British Solomon Islands) — це назва колишнього британського протекторату над Соломоновими островами. Він був оголошений у 1893 році над південними Соломоновими островами. Північні Соломонові Острови спершу належали Німецькій Новій Гвінеї, але в 1900 році ці острови були передані англійцями в обмін на визнання німецького протекторату над Самоа. У 1978 році Соломонові Острови стали незалежними.
Соломонові острови розташовані в західній частині Тихого океану, на схід від Нової Гвінеї і складаються з кількох сотень невеликих островів, які мають загальну площу 28400 км².
Однак дві наступні іспанські експедиції зазнали невдачі через ворожість місцевого населення і тропічні хвороби. Упродовж двох століть після цього, європейців на Соломонових островах не було зовсім: острова просто не знайшли за описами. Удруге вони були відкриті, незалежно одне від одного, англійцем Філіпом Картеретом і французом Луї-Антуаном де Буґенвілем в 1767—1768 роках[1][3] і відтоді їх стали регулярно відвідувати експедиції різних держав.
Британські Соломонові острови (світлі) і північні Соломонові острови (темні)
Острови Реннелл і Беллона, а також Сікаяна були додані до них у 1897 році. У наступному 1898 році протекторат був поширений і на архіпелаги Санта-Крус, Риф, Дафф і острови Анута, Фатутака та ін[4].
У 1899 році відповідно до Тристоронньої конвенції, яку Велика Британія підписала з Німеччиною і Сполученими Штатами Америки, в обмін на зняття своїх претензій із Самоа їй вдалося пересунути на північ (аж до острова Буґенвіль) лінію розмежування між Британськими Соломоновими островами і північними Соломоновими островами, які були під юрисдикцією Німеччини (з квітня 1885 року — частиною Німецької Нової Гвінеї).
Таким чином, у складі британського протекторату опинилися острови Шуазоль, Санта-Ісабель, Онтонг-Джава, Шортленд і довколишні дрібні острови[5].
Історія
Із середини 1840-х років на Соломонових островах неодноразово намагалися влаштуватися католицькі й протестантськімісіонери, а з 1860-х — і перші білі торговці. З 1870-х років тут розцвіло масове напівпримусове вербування остров'ян для робіт на плантаціях Фіджі, Самоа, Нової Каледонії та Австралії[1]. Аборигени часто виявляли ворожість і прагнення до фізичного знищення колонізаторів, тому опанування території йшло повільно[3].
На початку XX століття кілька британських і австралійських компаній почали створювати на Британських Соломонових островах плантаціїкокосових пальм. За десятиліття місіонерської діяльності значна частина остров'ян була навернена у християнство різних гілок. У 1908 році острови відвідав письменник Джек Лондон під час навколосвітньої подорожі на побудованому за власними кресленнями судні «Снарк». Свої враження він пізніше зобразив у гумористичному оповіданні «Страшні Соломонові острови»[6].
Врядування протекторатом у той час перебувало в руках резидент-комісара, резиденція якого розташовувалася в Тулагі. Він підпорядковувався верховному комісарові Західної частини Тихого океану на Фіджі. У 1921 році при резидент-комісарі була утворена консультативна рада з семи членів, включно з трьома чиновниками. Місцева адміністрація була представлена двома комісарами і підлеглими їм 4 районними комісарами[1]. У 1931 році на Британських Соломонових островах був проведений перше перепис населення, що зафіксував 94 066 осіб[7].
Це, серед іншого, дало несподіваний ефект: обслуговуючи за наймом війська союзників (в основному, американські) і спостерігаючи велику кількість завезеного для солдатів харчів, аборигени почали сподіватися на своє швидке звільнення та достаток, у них розвинувся культ карго. Однак командування Збройних сил США в 1944 році чітко дало зрозуміти, що після закінчення бойових дій американці підуть, повернувши владу британцям — що викликало масове невдоволення й опір[1].
На такому підґрунті, у перші повоєнні роки на Соломонових островах виник протибританський політичний рух «Маасіна Руру» (себто «Братська влада»), що ставив собі за мету звільнення аборигенів, власне самоврядування і рівноправність, він об'єднав тисячі людей[1]. Його члени неодноразово піддавалися масових арештів і репресій з боку колоніальної влади. У 1951 році після серії переговорів із засудженими вождями руху, британці пішли з ними на угоду і, власне, виконання частини їхніх вимог, поступово вводячи елементи місцевого самоврядування[9].
За 1950-ті роки на островах з'явилася мережа місцевих рад. З 1960 року вони могли висувати виборців для формування частини центральних органів врядування, була прийнята конституція. З 1967 року на Соломонових островах стали відбуватися загальнонаціональні вибори членів законодавчої ради. У 1970 році була введена нова конституція, що замінила законодавчу і виконавчу ради єдиною урядовою радою та надала остров'янам обмежену автономію — з'явився кабінет міністрів[1].
У грудні 1970 року рада проголосувала за надання незалежності Соломоновим островам через п'ять років, у 1975 році. З 1973 року на островах зміцніли перші політичні партії. У 1974 році урядова рада була перетворена на законодавчу асамблею. У червні 1975 року Британські Соломонові острови були перейменовані в Соломонові острови і в січні 1976 року їм було надано самоврядування[1].
↑Fifi'i, J. From pig-theft to parliament: My life between two worlds. — Сува, Фіджі: Institute of Pacific Studies; Solomon Islands College of Higher Education, 1989. — 174 p. — ISBN 9821500013
_(Polynesia_centered).svg)
.svg){kind=link}
.svg){kind=link}
