Батиска́ф (грец.bathos — глибина та skaphos — судно) — глибоководна сталева камера, сферичної або сферично-циліндричної форми, з апаратурою для спостережень, досліджень на великій морській глибині і механізмами для самостійного пересування під водою (на відміну від батисфери, яку опускають на тросі). Застосовується, зокрема, для глибоководних досліджень та підводних робіт.
Винахідник першого батискафа — Огюст Пікар (Auguste Piccard)
Перший батискаф будувався та випробовувався в Бельгії у 1945-48 роках. Пересування забезпечувалося електродвигунами з батареями.
Другий батискаф Пікара створений разом із сином Жаком — «Трієст» — був спущений на воду в серпні 1953. Він мав два резервуари водню і 11 бензобаків. Названий на честь вільної території Трієст, влада якого частково просубсидувала його будівництво.[1]
«Трієст», подібно до інших батискафів, був герметичною сталевою гондолою сферичної форми для екіпажу, прикріпленою до великого поплавця, наповненого бензином для забезпечення плавучості. Оскільки густина бензину менша за воду, у батискафі він відігравав ту ж роль, що водень або гелій — у дирижаблях.
Апарат зробив кілька занурень у Середземному морі в період з 1953 по 1957 рік. Основним пілотом став син конструктора — Жак Пікар, а в перших зануреннях також брав участь його батько, якому на той час вже виповнилося 69 років. В одному з занурень апарат досяг рекордної на той час глибини 3150 м.
1958 року «Трієст» було куплено американським військово-морським флотом, оскільки в той час Сполучені Штати стали виявляти цікавість до дослідження океанських глибин, але не мали в своєму розпорядженні подібних апаратів. Після купівлі конструкція батискафа була допрацьована — на заводі Круппа в місті Ессен (Німеччина) була виготовлена міцніша й довговічніша гондола. Нова гондола виявилася дещо важчою, й обсяг поплавця теж довелося збільшити. Основним пілотом і техніком апарату в 1958—1960 роках залишався Жак Пікар.
23 січня1960 р. Жак Піккар разом із лейтенантом військово-морського флоту Доном Уолшом (Don Walsh) на «Трієсті» опустилися на дно Маріанського жолобу[2]. У найглибшому місці Світового океану вони виявили існування підводної течії та живих істот (за тиску в 1100 атмосфер)[1].
1960 року на «Трієсті» встановлено рекорд із глибини занурення — 10,915 метрів (35,810 футів).
Фактично, було досягнуто дна найглибшої в океані Маріанської западини[3].
