Здійснення аутодафе на пласа Майор, головній площі Мадрида (1683)
Аутодафе́ (лат.actus fidei, порт.auto da fé, ісп.auto de fe, ауто-да-фе, ауто де фе, «акт віри») — 1) урочисте оголошення вирокуІнквізиційного суду в середньовічнійІспанії, Португалії та їхніх колоніях, у справах єретиків і апостатів. 2) У пізніші часи — прилюдне спалення на вогнищі людей, оголошених інквізицією єретиками, або так званих єретичних творів.[1]
Аутодафе з'явилося водночас із заснуванням інквізиції у XIII ст. і набуло поширення наприкінці XV ст., увібравши риси ритуального дійства. Під ним розуміли будь-яку врочистість, яку влаштовувала інквізиція з приводу оголошення вироку. Зокрема, у Франції аутодафе було відоме як «sermo generalis» — загальна проповідь. Саме там воно і було виконано вперше у Парижі у 1241 році.[2][3]
Практика аутодафе закріпилася в Іспанії разом із одержавленням місцевої інквізиції наприкінці XV ст., яка виконувала функції іспанської служби безпеки. Перше місцеве аутодафе було здійснено у Севільї у 1481 році. Аутодафе часто використовувалось для звинувачення і страти багатіїв, аби поповнити монаршу скарбницю[джерело?].
Останнє аутодафе було виконане у Валенсії у 1826 році. Після «акту віри» звинуваченого було повішено.[4]
Виконання
Аутодафе влаштовувалися на головній площі міста при величезному скупченні народу, у присутності представників духовної й світської влади, інколи самого короля з родиною, аристократії, голів міських магістратів і цехів. Засуджених виводили в урочистій процесії зі свічками в руках, у одязі «ганьби» і босими. Для аутодафе призначався особливий день, коли вироки оголошувалися по цілому ряду справ відразу. Проводився молебень з проповіддю, після якої присутні присягали коритися і допомагати інквізиції. За цим читалися вироки — від легких до найтяжчих. По здійсненню аутодафе, інквізиція передавала усіх засуджених до рук світської влади, на яку покладався обов'язок виконання проголошеного вироку. Єретиків і злочинців, які не розкаялись у своїх злочинах, спалювали на багатті живцем (Peters 1988: 93-94). Тих, хто визнав свою провину і висповідався, попередньо душили зашморгом і лише потім спалювали (Kamen 1997: 192—213).
Власне аутодафе закінчувалося після молебну і виголошення вироків. Масові страти, які виконувала світська влада, а не інквізиція, не були частиною «акту віри». Однак сьогодні під аутодафе часто помилково розуміють саме виконання вироку, тобто масові спалення на багатті. Таке викривлене сприйняття «акту віри» започаткувала історіографія XIX століття, переважно протестантськихНімеччини і Великої Британії, а також світської Франції.