Лібералізм, віра у свободу, рівність, демократію та права людини, історично пов'язаний з такими мислителями, як Джон Лок та Монтеск'є, а також з конституційним обмеженням влади монарха, утвердженням верховенства парламенту, прийняттям законопроєкту про права та встановленням принципу «згоди керованих». У Декларації незалежності США 1776 року республіка, що зароджується, була заснована на ліберальних принципах, не обтяжених спадковою аристократією. У декларації говорилося, що «всі люди створені рівними і наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких життя, свобода і прагнення щастя»,[1] повторюючи фразу Джона Локка «життя, свобода і власність». Декілька років потому Французька революція скинула спадкову аристократію під гаслом «свобода, рівність, братерство» і стала першою в історії державою, що надала загальне чоловіче виборче право. Декларація прав людини та громадянина, вперше кодифікована у 1789 році у Франції, є основним документом як лібералізму, так і прав людини. Інтелектуальний прогрес епохи Просвітництва, який поставив під сумнів старі традиції щодо суспільств та урядів, зрештою вилився у потужні революційні рухи, які скинули те, що французи називали Ancien Régime, віру в абсолютну монархію та встановлену релігію, особливо в Європі, Латинській та Північної Америки.
Вільгельм Генріх Оранський у Славній революції, Томас Джефферсон у Американській революції та Лафайєт у Французькій революції використали ліберальну філософію для виправдання збройного повалення того, що вони вважали тиранічним правлінням. Лібералізм почав швидко поширюватися, особливо після Французької революції. У ХІХ столітті ліберальні уряди було створено країнах Європи, Південної та Північної Америки.[2] У цей час домінуючим ідеологічним супротивником класичного лібералізму був консерватизм, але пізніше лібералізм пережив серйозні ідеологічні випробування з боку нових супротивників, таких як фашизм та комунізм. Ліберальний уряд часто приймав економічні переконання, які проповідували Адам Сміт, Джон Стюарт Мілл та інші, які в цілому підкреслювали важливість вільних ринків і laissez-faire управління, з мінімальним втручанням у торгівлю.
У 19 і на початку 20 століття в Османській імперії та на Близькому Сході лібералізм вплинув на періоди реформ, таких як Танзимат та Нахда, а також на зростання світськості, конституціоналізму та націоналізму. Ці зміни, поряд з іншими факторами, допомогли створити відчуття кризи в ісламі, яке триває і донині — це призвело до ісламського відродження. У 20 столітті ліберальні ідеї поширилися ще далі, оскільки ліберальні демократії опинилися за переможців в обох світових війнах. У Європі та Північній Америці становлення соціального лібералізму (у його часто називають просто «лібералізмом») стало ключовим компонентом розширення держави та загального добробуту.[3] Сьогодні ліберальні партії продовжують володіти владою, контролем і впливом у всьому світі, але в Латинській Америці, Африці та Азії їм ще належить подолати труднощі. Пізніші хвилі сучасної ліберальної думки та боротьби перебували під сильним впливом необхідності розширення громадянських прав. Ліберали виступали за гендерну рівність, рівність шлюбу і расову рівність, і глобальний громадський рух за громадянські права в 20 столітті досяг кількох цілей на шляху до цих цілей.
