PROFILBARU.COM

Шевченко Лев Андрійович
Шевченко Лев Андрійович
Народився	18 червня (30 червня) 1891; Кирилівка, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер	8 січня 1919; Звенигородка, Київська губернія, Українська Народна Республіка
Країна	Російська імперія; УНР
Діяльність	військовослужбовець
Родичі	брат Ананій
	; ; ;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Шевченко.

Лев або Леонтій Андрійович Шевченко (18 червня (30 червня) 1891(18910630), Кирилівка ^[1]— 8 січня 1919, Звенигородка) — офіцер-авіатор російської армії, згодом сотник Армії УНР й організатор «Вільного козацтва» на Звенигородщині, керівник Звенигородського повстання проти німців. Походив з роду Тараса Шевченка.

Життєпис

Народився в сім'ї племінника Тараса Шевченка відставного солдата Андрія Йосиповича Шевченка та його дружини Ганни Іванівни. Був молодшим сином у сім'ї. Попри те, що родина жила бідно, йому вдалося отримати освіту^[2].

У 1917 році мав ранг сотника авіації, у грудні ж того року брав участь у роззброєнні пробільшовицьких частин у Києві. 1918 року повернувся на малу батьківщину, де погодився на пропозицію місцевих отаманів очолити повстання. Коли Юрій Тютюнник після повернення з Києва повідомив його, що повстала лише Звенигородщина, а в керівників національного руху в Києві не було жодної позиції щодо повстання, вирішив все одно брати Звенигородку в надії, що це підніме селян в інших повітах. Шевченко намагався об'єднати повстанські сили, але коли через кілька днів після взяття Звенигородки німці стягнули нові сили, розпустив повстанців. Сам залишився на ніч у місті й наступного дня добровільно здався німцям. Його відвезли до Києва, де вели слідство, але через два місяці він утік з-під варти й переховувався до повалення гетьманської влади^[3].

У грудні 1918 року колишній звенигородський повітовий отаман Михайло Павловський, відповідаючи на закиди в організації «провокаційного» невдалого повстання, назвав «провокатором» Левка Шевченка^[4]. Останній у своїй відповіді заявив, що його «провокація» не більша за «провокацію» Павловського, який своїми відозвами закликав до повстання, але напередодні його початку втік зі Звенигородщини^[5].

У січні 1919 року, коли Шевченко приїхав до Звенигородки, Павловський дав наказ заарештувати його. 8 січня арештованого вбили вояки армії УНР у центрі Звенигородки при спробі втечі^[2].

Пам'ять

У радянські часи ім'я Лева Шевченка замовчувалося, оскільки, за версією радянської історіографії, Звенигородське повстання очолювали більшовики. Лише в 1969 році місцевим краєзнавцям Михайлу Іванченку та Володимиру Хоменку в путівнику «Звенигородщина» вдалося згадати про участь у повстанні «братів Митрофана і Леонтія Шевченків», оминувши те, що вони керували загонами «Вільного козацтва»^[6].

В еміграції участь Левка Шевченка у повстанні детально описав Юрій Тютюнник в опублікованих на початку 1920-х років нарисах «Звенигородський кіш вільного козацтва» та «Повстанча стихія»^[7]. Також про нього згадували в спогадах Яків Водяний^[8] та Олександр Доценко^[9]. Але загалом історія Звенигородського повстання привертала мало уваги, оскільки панівним став погляд на нього як на «провокацію», що завдала шкоди «національній справі», сформульований ще наприкінці 1918 року в газеті «Нова Рада». На думку Олександра Гриценка:

Коротка і трагічна історія Левка Шевченка... може служити ілюстрацією того, як справді яскраві події і яскраві постаті минулого бувають приречені на забуття чи напівзабуття, якщо вони не вкладаються у «мейнстрімовий» історичний наратив — у цьому випадку ані в радянський, ані в український національний.^[10]

Примітки

↑ Державний архів Черкаської області ф. 931, оп. 1, спр. 29, арк. 280 зв. - 281
↑ ^а ^б Щербатюк В. Участь нащадків Тараса Шевченка Левка і Ананія Шевченків у селянському повстанському русі 1918 р. [Архівовано 15 жовтня 2018 у Wayback Machine.]
↑ Щербатюк В. Звенигородське збройне повстання [Архівовано 15 серпня 2018 у Wayback Machine.] // Воєнна історія. — 2002. — № 2. — С. 43–53.
↑ Лист отамана Михайла Павловського // Нова Рада. — 1918. — № 243. — 27 грудня.
↑ Шевченко Л. Лист до редакції // Нова Рада. — 1919. — № 6. — 7 січня
↑ Іванченко М., Хоменко В. Звенигородщина. Путівник. — Дніпропетровськ: Промінь, 1969. — С. 13.
↑ Передруковано в: Тютюнник Ю. Записки генерал-хорунжого. — К.: Книга Роду, 2008. — 312 с.
↑ Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. — 1930. — № 10.
↑ Доценко О. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва // Історичний календар Червоної Калини на 1933 р. — Львів, 1933.
↑ Гриценко О. Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України. — К.: К.І.С., 2014. — С. 130.