Після захоплення комуністами влади в Чехословаччиніїї армія, зазнавши радянізації,[4] 1954 року офіційно почала називатися Чехословацькою народною армією. 1955 року вона ввійшла до Збройних Сил Організації Варшавського Договору. В мирний час налічувала близько 200 тисяч військовослужбовців.[3] З огляду на співвідношення з чисельністю населення це була друга найсильніша армія після радянської.[3] Чехословаччина витрачала на армію до 17,5% ВВП.[3] Попри це армія не вчинила опору вторгненню, влаштованому Радянським Союзом 1968 року у відповідь на «Празьку весну», а після відновлення комуністичного режиму в Празі була реорганізована радянською стороною.[5] З приблизно 201 000 осіб, що перебували на дійсній службі станом на 1987 рік, близько 145 000 (приблизно 72 %) служили у сухопутних військах, які зазвичай називаються просто армією. Близько 100 000 з них були призовниками. Діяли два військові округи — Західний і Східний. Список військ 1989 року засвідчує дві чехословацькі армії на заході: 1-ша армія з однією танковою і трьома мотострілецькими дивізіями, 4-та армія у Пісеку з двома танковими і двома мотострілецькими дивізіями. Східний військовий округ налічував дві танкові дивізії: 13-ту і 14-ту, зі штабом у Тренчині на словацькій частині держави.[5] Під час холодної війни армія була оснащена здебільшого радянським озброєнням, хоча деякі види зброї, як-от бронетранспортер OT-64 SKOT, літаки L-29 Delfín і L-39 Albatros, протитанкова ракетна установка P-27 Pancéřovka були вітчизняного виробництва.
↑Burian, Michal; Rýc, Jiří (2007). Historie spojovacího vojska [History of [Czechoslovak] Signal Corps] (Czech) . Prague: Ministerstvo obrany – Agentura vojenských informací a služeb. с. 148. ISBN978-80-7278-414-1.
↑Československá lidová armáda, Vojenský terminologický slovník (чеською) (вид. 1), Praha: Naše vojsko, 1966, с. 36
