Via alla Sacra, Via alla Sacra, 14, - Sant'Ambrogio di Torino[4], Via alla Sacra 14, 10057 Sant'ambrogio di Torino[1] і Via Alla Sacra 14, 10057 Sant'Ambrogio di Torino[2]
Розташований на величній основі висотою 26 метрів на висоті 960 метрів над рівнем моря[5] на вершині гори Піркіріано на межі між Коттськими Альпами та долиною По, є символом П'ємонту[6] та однією з найвидатніших релігійних споруд цієї альпійської території, що належить Сузькій єпархії, перша зупинка на італійській території відомого середньовічного трансальпійського торгового та паломницького шляху Via Francigena[7][8].
З XII по XV століття абатство досягло свого максимального історичного блиску і стало одним з головних центрів бенедиктинської духовності в Італії. В 1622 році майже повністю закинуте абатство було ліквідоване. У XIX столітті там було засновано громаду отців Росмінян[9]. У 2015 році пам'ятка стала одним із переможців всесвітнього фотоконкурсу Вікі любить пам'ятки[10].
У ніч на 24 січня 2018 року Старий монастир Сакра зазнав значних пошкоджень внаслідок пожежі, що сталася на даху[11], не зачепивши архітектурно найважливішої частини, яка потребує капітального відновлення[12]. Споруда абатства значною мірою надихнула Умберто Еко на створення історичного роману«Ім'я троянди».[13][14]
Історія
Torre della Bell'Alda і руїни Нового монастиря.
Вже в римські часи на місці абатства був військовий каструм для контролю одного з головних римських шляхів до Галлії. Як згадка про цей період збереглася могильна плита римської родини Суріо Клементе, що жила тут у I столітті нашої ери.
Після завоювання Італії лангобардами в VI столітті, римський каструм використовувався лангобардами для охорони від нападів франків. Культ Архангела Михаїла, який сповідували лангобарди, успадкував імператор Фрідріх I Барбаросса, який передав його своєму племіннику Фрідріху II Гогенштауфену, який, у свою чергу, поширив його на королівство та імперію. Поширеною є гіпотеза, що культ Архангела Михаїла вже був присутній у долині Сузи починаючи приблизно з VI століття[15][16], періоду, коли на місці абатства була зведена невелика каплиця, присвячена Архангелу.
Сакра-ді-Сан-Мікеле на горі Піркіріано; на задньому плані гори Долини Сузи . Інтер'єр церкви. Руїни так званого Нового монастиря на північно-західній стороні.
З середини XI століття абатством опікуються бенедиктинці, які змогли поступово розвинути його духовне значення, надаючи захист населенню цього району і притулок паломникам. У цей період був побудований відокремлений від монастиря гостьовий дім, здатний вмістити численних паломників, які мандрували по Via Francigena через перевал Мон-Сені і піднімалися в абатство, щоб знайти в ньому фізичне та духовне підкріплення.
Унизу ліворуч гостьовий будинок, монастир у центрі та церква вгорі.
Північна частина комплексу, нині в руїнах, була побудована в XII столітті як «Новий монастир», до якого були додані всі необхідні споруди для життя багатьох десятків ченців: келії, бібліотека, кухні, трапезна, майстерні. У 1629 році монастир зазнав часткового занепаду через шкоду, завдану французькими військами генерала Ніколя де Катіна. Подальша руйнація відбулась під час облоги Турина в 1706 році. Від цієї частини сьогодні залишилися лише руїни, які виходять на Валь-ді-Суза: це, мабуть, була п'ятиповерхова будівля, велич якої можна уявити по залишках стін, арок і колон, частково збережених досьогодні.
У 1622 році кардинал Мауріціо Савойський переконав Папу Григорія XV ліквідувати монастир, у якому на той час перебували лише три монахи, таким чином поклавши край багатовіковому бенедиктинському управлінню цим місцем. Останній дохід був призначений на будівництво Соборної церкви канонів церкви Сан-Лоренцо, поблизу Джавено, за кілька кілометрів на південь, яка замінила померлих ченців у їхніх зобов'язаннях щодо утримання монастиря. Однак через кілька років Соборна церква не змогла впоратися з величезними витратами на утримання Сакри, яка майже два століття залишалася в занедбаному стані.
У 1803 році під тиском Наполеона папа Пій VII розпустив Колегію канонів Сакра папською буллою і, але той же понтифік відновив колегію після повернення з французького полону. 1817 р. з папською буллою Beati Petri Apostolorum Principis від 17 липня.
Сакра-ді-Сан-Мікеле та комета Неовайз влітку 2020 року.
У 1836 році Карло Альберт Савойський, прагнучи відродити престиж П'ємонтської церкви та його сім'ї, вирішив заснувати релігійну конгрегацію на постійній основі. Він запропонував роботу Антоніо Росміні, молодому засновнику Інституту милосердя, який погодився там оселитися.
Центральна будівля абатства: унизу зліва, на скелі між монастирем і церквою, бронзова статуя св. Архангела Михаїла, створена в 2005 році південно-тирольським скульптором Полом Мородером.
Сакра-ді-Сан-Мікеле користувалася привілеєм abbatia nullius, тобто звільненням від юрисдикції єпископа, протягом багатьох століть, коли була ліквідована в 1803 році під час наполеонівського періоду. У 1817 році абатство було відновлено, але втратило світський привілей за велінням Пія VII і було включено до Сузької єпархії.
До входу в церкву ведуть круті та суворі сходи мертвих, збудовані із зеленого каменю посеред виступаючих скель.
Тут основоположними були архітектурні інтервенції відновлення та доповнення неороманських елементів, яких хотів Альфредо д'Андраде, здійснені на рубежі XIX та XX століть, такі як сходи та льотні контрфорси на південній частині. Відтоді Сакра залишалася тихим місцем молитви та медитації, за винятком короткого періоду в травні 1944 року, де вона була ареною загрозливого обшуку німецькими окупантами під час Другої світової війни.
У 1980 році письменник Умберто Еко був частково натхненний цим бенедиктинським абатством, щоб створити свій найвідоміший роман «Ім'я рози»[17]. Спочатку також пропонувалося зняти сцени однойменного фільмуЖана-Жака Анно в 1985 році, який потім був відхилений продюсерами фільму через високі витрати[18][19].
Також варто згадати роман Марчелло Сімоні 2011 року «Проклятий книготорговець», подія якого частково розгортається тут. Інші реставрації комплексу проводилися протягом 80-х і 90-х років. Особливе значення мав візит Папи Івана Павла II 14 липня 1991 року під час його візиту до єпархії Суза для беатифікації єпископа Едоардо Джузеппе Розаза.
У 2016 році розпочато подальший проєкт реструктуризації та розширення всієї території з покращенням супутніх туристичних послуг[12]. 15 березня 2017 року в Circolo dei Lettore в Турині громадськості представили кандидатуру абатства як об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКОв рамках серійного сайту «Культурний ландшафт бенедиктинських поселень у середньовічній Італії»[20]. Увечері 24 січня 2018 року через ймовірне коротке замикання загорілася частина даху монастиря[21]. Втручанням пожежної охорони, яке тривало кілька годин, вдалося локалізувати полум'я та обмежити збитки. Ніхто не причетний і не постраждав.
Хронотаксис настоятелів
Ігумени-ченці
З моменту свого виникнення до 1380 р. було 27 монастирських настоятелів, нижче наведено список деяких з періодом регентства абатства[22] :
Адверто (999—1002)
Бенедикт І (1002—1045)
Петро I (1045—1066)
Бенедикт II (1066—1091)
Вільгельм I (1091—1095)
Ерменегальдо (1095—1124)
Гауфрідо (1124—1142)
Боніфацій I (1142—1148)
Стефан (1148—1170)
Бенедикт III (1170—1200)
Петро II (1200—1227)
Ілля (1227—1239)
Матвій (1239—1244)
Вільгельм II де ла Шамбр (1244—1261)
Декано (1261—1283)
Раймондо (1283—1292)
Меморіальна дошка з могили Суріо Клементе, сина Могеціо Суріо та Орбіа Вібіа, та його дружини Аурелії Кварти.Річард (1292—1298)
Андреа (1298—1308)
Антоній (1308—1310)
Вільгельм III Савойський (1310—1325)
Рудольф з Момбелло (1325—1359)
Угоне з Марбоско (1359—1361)
Джеймс (1361—1362)
Петро з Фонгерета (1362—1379)
Похвальні настоятелі
З 1381 по 1826 рік абатством керували 26 похвальних абатів:
↑All'inizio del romanzo Eco scrive: «Come ci inerpicavamo per il sentiero scosceso che si snodava intorno al monte, vidi l'abbazia. Non mi stupirono di essa le mura che la cingevano da ogni lato, simili ad altre che vidi in tutto il mondo cristiano, ma la mole di quello che poi appresi essere l'Edificio. Le sue mura sembravano crescere dalle falde stesse del monte, su cui s'innervavano a strapiombo. Dico che in certi punti, dal basso, sembrava che la roccia si prolungasse verso il cielo, senza soluzione di tinte e di materia, e diventasse a un certo punto mastio e torrione (opera di giganti che avessero gran familiarità e con la terra e col cielo)»
.jpg)
![Grande affresco dell'Assunzione (1505) di Secondo Delbosco di Poirino[9]](%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Sacra_di_san_michele,_chiesa_abbaziale,_interno_11.JPG)
![Мадонна делла Пера (кінець XV — початок XVI століття) Секондо Дельбоско ді Пуаріно та його учня[24]](%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Sacra_di_san_michele,_chiesa_abbaziale,_interno_14.JPG)
