Вважається, що перша згадка про городище у Ратиборі походить з 845 року та міститься у документі під назвою «Баварський географ». У ньому згадується плем'я голенжиців, що мешкало у басейні Верхньої Одри та мало там п’ять містечок. Дослідники припускають, що одним з них був Ратибор[2]. Також висловлюються припущення, що можливо легендарна столиця квадів — Ебуріум теж знаходилася тут[3].
Вже близько 1000 року у Ратиборі ймовірно існувало прикордонне укріплення[4]. Польський історик Кароль Малечинський вважає, що воно виникло у другій половиною Х століття. Ця гіпотеза підтверджується археологічними розкопками, проведеними у замку. Місце для замку було обрано не випадково, адже використовувався острів, утворений природним вигином річки Одри та її рукавом[5].
Близько 1038 року Ратибор, як і вся Сілезія, потрапив під владу чехів[5]. Укріплення у Ратиборі вперше було згадане у Хроніці Галла Аноніма у записі від 1108 року[5][6]. У той час тут знаходилася прикордонна фортеця каштелянів[3][6]. Згідно з інформацією, що міститься у Хроніці, твердиня належала моравцям, а лицарі Болеслава Кривоустого заволоділи нею без бою, адже моравські лицарі покинули фортецю, внаслідок поразки, якої вони зазнали раніше[3][6]. На той час Ратибор був важливим об'єктом в оборонній системі на польсько-чеському кордоні.
З 1108 року і аж до початку XIV століття замок перебував під владою П’ястів[3]. До першої половини XIV століття тут проживав каштелян, а з кінця XIV століття до 1743 року замок також був садибою старости ратиборського замкового округу[7]. З 1172 року замок був також князівською резиденцією[2][5]. За правління Болеслава Кривоустого замок був однією із важливих оборонних споруд, що захищали південний кордон польської держави. У 1146 році у замку проживав Владислав II Вигнанець, якого вигнали його брати[2][4][5][6]. У 1172 році Мєшко IV Кривоногий зробив Ратибор столицею свого князівства[2]. На період його правління припадає епоха розквіту міста.
За панування Мєшка IV Кривоногого у замку функціонував монетний двір, також тоді було споруджено романську замкову каплицю. У 1201 році, після смерті свого брата Болеслава I Високого та його сина Ярослава, Мєшко зайняв Ополе, створивши Опольсько-Ратиборське князівство. Ратибор був тоді резиденцією князівського двору[6].
У 1211 році, після смерті Мєшка, владу успадкував його син Казимир, за часів його столицею князівства стало Ополе[6]. У 1222 році було згадано ратиборського каштеляна — Стойгнева[4]. Близько 1238 року Опольсько-Ратиборське князівство перейшло у володіння неповнолітнього князя Мєшка, який частіше перебував у Ратиборі, про що свідчить більша кількість документів, виданих у цьому місті[6]. Джерела засвідчують, що замок був сильно укріплений, його оточував дерев'яно-земляний вал, а також додатково з півдня Одра та з інших боків її руками[2]. Про сильне укріплення фортеці свідчить відбиття нападу монголів у січні 1241 року[4][2]. У 1246 році князівство перейшло у володіння князя Владислава, який також частіше перебував у Ратиборському замку[6]. У 1249 році, Ратибор облягали війська оломоуцького єпископа Бруно з Шауенбурга[4]. Це було помстою за попереднє вторгнення Владислава до Опавської землі[4]. Спроби захопити замок завершилися невдачею, однак місто було спалене[4].
Після смерті князя Владислава замок належав його молодшому синові Пшемиславу[6]. За його правління замок перебудували, тоді постала низка мурованих будівель, у тому числі замкова каплиця. У 1285—1287 роках у місті проживав вроцлавський єпископ Томаш II, який вступив у конфлікт із вроцлавським князем Генриком IV Праведним[6][4][3]. У 1288 році за його сприяння при замковій каплиці постав колегіатський капітул, що було виразом його вдячності за виявлену гостинність[2].
На межі XII—XIII століть фортецю було перебудовано у готичний замок[2]. У той же час дерев’яний частокіл на валах замінили мурами з вежами. За даними археологічних розкопок, перші цегляні споруди було споруджено тут у другій половині XIII століття[2]. Черговий розквіт замку наступив за правління князя Пшемислава та його сина Лешка. Близько 1290 року князь Пшемислав Ратиборський доручив збудувати готичну каплицю святого Томаса Бекета.
Після смерті ратиборського князя Лешка у 1336 році лінія ратиборських П'ястів згасла, а замок перейшов у володіння опавських Пржемисловичів, зокрема Миколая II[4][2]. Однак ті, головним чином, мешкали в Опаві, внаслідок чого замок втратив своє значення[2].
Приблизно з 1383 року в замку мешкали повітові старости. Ця посада існувала аж до 1743 року[7]. У 1416 році колегіату було перенесено до костелу Успіння Пресвятої Богородиці в Ратиборі[7].
У 1521 році, після смерті опавсько-ратиборського князя Валентина Горбатого, замок перейшов у володіння опольського князя Яна II Доброго[3][6][4]. Після його смерті у 1532 році, Ратибор став власністю чеського короля Фердинанда Габсбурга[3][6]. З того ж року походить згадка про існування пивоварні при замку[2]. Незабаром замок перейшов у власність маркграфа Геогра Гогенцоллерна як застава за борги[6][3]. У 1532—1533 роках він відреставрував пошкоджені будівлі замку[2]. Після сплати боргу Гогенцоллернам, замок повернувся у володіння Габсбургів[6]. Імператор Фердинанд I передав Опольсько-Ратиборське князівство Ізабеллі Ягеллонці[6][3], дочці Сигізмунда I Старого та Бони Сфорци, після того, як вона відмовилася від прав на угорську корону. У 1556 році вона відмовилася від своїх сілезьких маєтностей і повернулася до Угорщини[6].
З 1558 року Опольсько-Ратиборське князівство було підпорядковане імператорам, а замком керували особи, які отримували його як заставу або були лише його адміністраторами[4][2]. У 1564 року замок як заставу від імператора в обмін на позику отримала родина Опперсдорфів[5][2]. У 1587 році у замку, по дорозі до Кракова, ночував ерцгерцог Максиміліан Габсбург[2].
У 1604 році Ратиборське князівство як застава, включно із замком, перейшло до баронів Балтазара та Георга фон Меттіхів, які відбудували замок, а згодом й остаточно його викупили[2]. На початку XVII століття замок було перебудовано, після якої фасад каплиці набув барокового вигляду[8]. Черговими власниками замку були: Георг Гогенцоллерн, Ян Зигмунт Баторій, а внаслідок Тридцятилітньої війни з 1622 р. — трансільванський князь Габор Бетлен. У 1628 році замок придбав імператор Фердинанд II Габсбург. У 1637 році в замку спалахнула пожежа, і його відбудову доручили італійським майстрам, які серед іншого також збудували замок у Глогувку[8][5]. Внаслідок робіт, проведених у замку, було перебудовано північно-східне крило, до якого додали збагачене аркадні клуатри та лоджію[8]. Окрім того, було розширено південно-східне крило[2]. Барокового вигляду також набула надбрамна вежа[8]. З 1642 року замок знову опинився у володінні родини Опперсдорфів, зокрема графа Георга III[2][4].
У 1645 році Ратиборське князівство перейшло у володіння родини Ваз[2][6]. У березні 1656 року Король ПольщіЯн Казимир призначив графа Франциска Єузебіуша фон Опперсдорфа старостою Опольсько-Ратиборського князівства. Це була своєрідна подяка за притулок під час шведської навали[2]. У 1666 році Ратиборське князівство знову повернулося до Австрії, але граф фон Опперсдорф залишався його старостою до своєї смерті у 1691 році[6][2].
24 серпня 1683 року в замку по дорозі до Відня гостював польський король Ян III Собеський[2].
У 1712 році Франциск Євзебіуш II фон Опперсдорф продав замок барону Каролю Генріху фон Собеку і Раутену[4][2]. Згодом замок часто змінював власників, до числа яких належали родини: Шлабрендорфів, Вільчеків та Ройсів фон Плауен[6]. Нові власники не надто опікувалися замком, що спричинило його занепад[2]. У 1791 році граф Генріх XLIII Ройс продав замок до прусської скарбниці. Проте вже невдовзі, у 1799 році, замок виміняв собі граф фон Плеттенберг-Віттем[2].
Граф фон Плеттенберг-Віттем володів замком Рациборжа до 1805 року, коли той перейшов до прусського міністра і камергера Вільгельма Людвіка Георга, князя цу Зайн-Вітгенштайн[2]. Під час Наполеонівських воєн у замку було облаштовано польовий госпіталь для французьких солдатів[2]. Ймовірно, що князь був лише номінальним власником замку, а фактично ним володів курфюрст фон Гессен-Кассель. Причиною цього могло бути те, що Прусське королівство, будучи євангельським, не хотіло укладати угоду напряму з католицьким курфюрстом фон Гессен-Касселем. Нарешті, у 1812 році замок перейшов у володіння курфюрста[2].
У 1820 році володарем Ратиборського князівства став ландграф Віктор Амадеуш фон Гессен-Ротенбург[6][2]. Той, вирішив оселитися у Ратиборі, але оскільки замок не був придатний для виконання функцій магнатської садиби, він пристосував для цих потреб цистерціанський монастир у Рудах[2].
У 1834 році, після бездітної смерті ландграфа, замок успадкував племінник його дружини Віктор Маурицій фон Гогенлое-Шиллінгсфюрст[6][2]. Його родина володіла замком аж до 1945 року. В замку мешкали їх управителі, а поруч із ним було споруджено будинок князівської адміністрації[2][3].
У 1858 році замок постраждав внаслідок чергової пожежі[2][8]. Південне крило замку згодом розібрали, а на місці північного та частково західного крила було споруджено нове приміщення пивоварні[8][2]. Було змінено планування кімнат у західній частині, а господарчу будівлю перетворено на солодівню. До північно-західної частини добудували возовню. Також було відновлено готичний передній фасад каплиці[8]. Реконструкцією керували Юліуш Старке та столяр Роберт Рашдорф[2]. Пивоварню було відкрито 8 жовтня 1859 року[2].
У 1893 році власником замку став Віктор Амадеуш II фон Гогенлое-Шиллінгсфюрст[2].
У 1923 році, після смерті Віктора II, замок перейшов у володіння герцога Віктора Августа Марії III фон Ратібора, який помер у 1945 році[2].
До 1945 року в замку мешкали чиновники герцога. Під час боїв Другої світової війни будівлі замку не були пошкоджені[8]. З 1945 року замок став власністю польської держави[8][6]. Спочатку в ньому розміщувався архів, в частині герцогського палацу були квартири, а пивоварня відновила виробництво пива[8]. У 1950-их років розпочався поступовий занепад замку[8]. Житловий будинок у південно-східній частині було знесено, оскільки він постраждав під час пожежі. Вівтар, органи та лави в каплиці було знищено[8].Згодом було також розібрано будинок возовні та клуатри, а приміщення замкового будинку ще більше занепали[8]. У 90-их роках ХХ століття розпочалося поступове відновлення замку[8].
Сучасність
У 2008 році розпочався капітальний ремонт замку, значну частину коштів на який виділив Європейський Союз. Ремонт завершився у 2012 році, після чого замок було знову відкрито для відвідування туристами[9].
Архітектура
Замок має як готичні, так і ренесансні елементи, однак характерні риси цих стилів вже значною мірою стерлися[8]. Всі будівлі вимурувані з цегли та оштукатурені[10].
Основна частина будівель замку знаходиться у східній частині, яка є неоднорідною за своїми функціями та часом побудови. З півночі розташований житловий будинок, який опирається на старі мури готичного замку, а також каплиця, надбрамний будинок та руїни південно-східного житлового будинку[10].
Житловий будинок, який неодноразово перебудовували, зведено на плані витягнутого прямокутника, східна сторона якого злегка скривлена. В наш час він має два поверхи та підземелля. Вікна в будівлі розташовані нерегулярно, а двосхилий дах має люкарни[10].
Замкову каплицю часто називають перлиною сілезької готики[3] або ж сілезькою Сент-Шапель.
Її було побудовано з цегли на прямокутному плані розмірами 8,5 на 13 метрів на фундаменті попереднього храму та оштукатурено.
Північно-західна частина замку використовується переважно в господарських цілях. Після пожежі у 1858 році тут було збудовано пивоварню, внаслідок чого ця частина втратила свою історичну цінність[10].
_4.JPG)
_2.JPG)
_1.JPG)
