Характер зазначеного собору стає зрозумілим історичними умовами, коли цей собор був нав'язаний «згори» російським окупаційним режимом на теренах Великого князівства Литовського після російських каральних акцій під час повстання 1830—1831 років, через що «знизу» поспільство місцевого люду не чинило спротиву[4]. Підготовка до цього собору велась таємно з 1835 р. Секретним комітетом[1][3], а під проведення згаданого собору прибув російський 29-й козацькийполк[1]. На полоцькому соборі було 111 греко-католицьких священиків, які не відали про таємну інтригу і раптово дізналися про це та спробували виступити проти ліквідації Греко-католицької церкви і збирали підписи з цією метою, паралельно зі збором підписів намовлених прихильників ліквідації Греко-католицької церкви (з метою поліпшення свого матеріального становища за рахунок вказаної ліквідації[3]); деякі з прихильників Греко-католицької церкви були заслані далеко від Батьківщини у внутрішні області Росії (традиційна метода Росії під час репресій — ізоляція від впливу неросійських священиків на не російську паству)[1]. У Білоруській єпархії з числа 680 греко-католицьких священиків після адміністративного тиску дали підписи лише 186 для такого собору, частина намагалася перейти в римо-католицтво при примусовій ліквідації греко-католицтва в Російській імперії. (60 монастиріввасиліян греко-католиків вже насильно були знищені російською владою)[1]. Але уряд Росії, слідкуючи за настроями серед католицького кліру через вивідувачів Секретного комітету і готуючись до так званого полоцького собору, приготував заздалегідь указ 1829 року про заборону переходити греко-католикам в римо-католицтво[3]. Раніше, 22 квітня 1828 р., російський цар видав указ, яким наказав перетворити організаційні форми греко-католицької церкви у російське православ'я: відбулася реструктуризація: замість 4 греко-католицьких єпархій (Полоцької, Віленської, Берестейської і Луцької) було примусово укомплектовано Росією дві — Білоруську й Литовську єпархії[3].
Особливу увагу заслуговує передсоборна форма репресій та інтриги: у 1836 році греко-католицьких священиків та монахів у Білорусі та Україні почали змушували писати письмово розписки «добровільної згоди перейти на російське православ'я», незгідних понижували у посаді, ув'язнювали у монастирі (російська влада традиційно для російської історії розглядала монастирі на кшталт тюрем та психіатричних лікарень), засилали у найгірші парафії[3]. А ще до зазначеного полоцького собору в 1837 р. Греко-католицьку Колегію уряд Росії примусово підпорядкував урядовому синодовіРосійської православної церкви, тим самим вважаючи формальністю організацію «полоцького собору»[3].
До Російської православної церквиМосковського Патріархату було насильно приєднано понад 1600 парафій, що налічували понад 1,6 мільйона парафіян, що з часом примусово довели масовим переведенням у російське православ'я до 3 мільйонів люду[3]; додатково — 32 монастирі, понад 2000 храмів, понад 4000 священиків різного сану. Основним ініціатором такого чергового «возз'єднання» став проросійський греко-католицький єпископЙосиф Семашко. З ним були — Антоній Зубко, Василь Лужинський та ще 21 персона. Цей собор прийняв акт, підозріло вигідний виключноРПЦ МП, що мав два пункти[1]:
у другому — вони просили російського імператораМиколу І[3] вчинити «швидку» адміністративну ліквідацію греко-католицьких парафій, які зберегли вірність Греко-католицькій церкві[3]. До цього псевдо-соборного акту були прикладені «зобов'язання» 1305 священиків та ченців, після прийняття акту їхню кількість підозріло підігнали до 1607 осіб[3].
Пізніше відбувся на основі проголошень полоцького собору політично-адміністративний тиск на греко-католиків Холмщини, що особливо був відчутний за імператора Олександра II у 1875 році[3], з ліквідацією Холмської дієцезії на користь утворення структури РПЦМП у тих краях. У Люблінській губернії, Сувальській губернії, Седлецькій губернії та інших греко-католики масово стали переходити на римо-католицтво[3].
У зв'язку з подією навколо полоцького собору була викарбувана спеціальна російська медаль з написом «Відторгнуті насиллям (1596) возз'єднані любов'ю (1839)»[1] (рос.Отторгнутые насилием 1596 воссоединены любовью 1839), але насправді було інакше (щодо «возз'єднані любов'ю»), про що свідчать хоча б події з Пратулинськими мучениками.
Дата на тій медалі — 25 березня 1839 року, не збігається з датою проведення собору, але збігається з початком насилля російського режиму над місцевими греко-католиками під прикриттям незаконного рішення фіктивного полоцького собору.
Полоцький собор був організований напередодні дня торжества Православ'я за церковним календарем РПЦ МП. Тому не випадково на зворотній стороні медалі був зроблений завчасно напис — рос.Торжество — Православия.
↑Полацкая грэка-каталіцкая архіепархія // «Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя». 2-е выданне / Рэд. кал.: Г. П. Пашкоў (галоўны рэд.), Т. У. Бялова і інш.; Маст. З. Э. Герасімович — Мінск: Выд. «Беларуская Энцыклапедыя імя Пятруся Броўкі», 2007 г. — Т.2, С.450 — ISBN 978-985-11-0394-8. (біл.)
↑Таємний радник, директор Департаменту духовних справ іноземних віросповідань. Він також став відомий «пошуком вбивства євреями християнських немовлят і вживання ними їх крові», примусовим впровадженням російської мови для католиків в окупованій Україні й Білорусі (як типовий елемент для російської політики) та звинувачений в закордонних публікаціях у порушенні свободи совісті в Росії. Вл. Греков. Скрипицын, Валерий Валериевич // Русский биографический словарь : в 25 т. — СПб., 1904. — Т. 18 : Сабанеев — Смыслов. — С. 618—619.(рос.)
Канфесіі на Беларусі (канец XVIII — ХХ ст.) / В. В. Грыгор'ева, У. М. Завальнюк, У. І. Навіцкі, А. М. Філатава; Навук. рэд. У. І. Навіцкі. — Мінск, 1998 г. (біл.)
Opacki, Z., «Likwidacja Unii kościelnej na „ziemiach zabranych“ w 1839 roku», Polska — Ukraina: 1000 lat sąsiedztwa. — T. 2: Studia y dziejów chreścijaństwa na pograniczu kulturowym i etnicznym/ Pod. Red. S. Stępnia, Przemyśl, 1994, 119–130 (пол.)
Стрельбицкий И., «Униатские церковные соборы с конца XVI века до воссоединения униатов с православною церковью». — Вильна, 1888 г. (рос.)
Посилання
Bernardetta Wójtowicz-Huber, Ojcowie narodu. Duchowieństwo greckokatolickie w ruchu narodowym Rusinów galicyjskich (1867–1918), Warszawa 2008, ISBN 978-83-235-0383-5(пол.)