Західна Вірменія (вірм.Արեւմտյան Հայաստան) — західна частина історичної Вірменії. Після втрати Вірменією державності входила до складу Візантії, з 16 століття до складу Османської імперії, з 1923 року в складі Туреччини[1]. Вірменське населення регіону було остаточно знищено під час геноциду вірмен 1915 року.
Іноді використовуються також історично та географічно не зовсім ідентичні терміни «Візантійська Вірменія», «Оттоманська Вірменія», «Турецька Вірменія» та «Східна Анатолія».
На південному заході Західної Вірменії існувала держава Мала Вірменія. Разом Західна та Східна Вірменії становили територію держави Велика Вірменія.
Історія
Термін Шість вірменських провінцій був уперше використаний на Берлінському конгресі 1878 року[2].
536 року візантійський імператор Юстиніан I (527–565) розділив Західну Вірменію[4] на 4 адміністративні райони — відповідно I, II, III та IV Вірменії[3].
Внаслідок 20-літньої персько-візантійської війни (572–591) відбувся новий поділ Вірменії: частина Східної Вірменії відійшла до Візантії.
Нашестя тюрків
885 року зусиллями представників династії Багратідів та їхніх прихильників незалежність Вірменії відновилася на значній території Великої Вірменії (Васпураканське царство, Таронське князівство, Арцахське князівство, Карське або Ванандське, Сюнікське царства, Тайкське куропалатство).
Після нашестя турків-сельджуків у другій половині XI ст. і падіння царства Багратідів на території Західної Вірменії виникли різні сельджуцькі емірати. Продовжували своє існування також декілька вірменських князівств — Торнікяни (Сасун), Хегенскяни (Васпуракан), тощо. В XII–XIII ст. деякі частини 3ахідної Вірменії увійшли до складу князівства Закарянів. Проте навала монголів призвела до послаблення вірменського нахарарського стану, на території Вірменії облаштувалися кочові туркменські племена, які об'єдналися в клани Ак-коюнлу та Кара-коюнлу.
Під владою Османської імперії
За Амасійським договором 1555 року 3ахідна Вірменія потрапила під панування Османської Туреччини.
Становище в 3ахідній Вірменії різко змінилося в XIX ст. Вірмени, як й інші християнські народи, що населяли Османську імперію, зазнавали жорстоких переслідуань, були позбавлені ледь не всіх прав на захист життя та майна.
Російсько-турецька війна 1877 — 78, Сан-Стефанський договір та Берлінський трактат (1878) створили нову ситуацію в 3ахідній Вірменії. Вірменське питання було визнане міжнародною проблемою, що призвело до ще більшого посилення антивірменських заходів щодо населення Західної Вірменії. Внаслідок Гамідійської різанини1894 — 96 років загинуло за різними оцінками від 100 до 300 тис. західних вірмен[5].
Скориставшись початком першої світової війни, молодотурецький уряд, який прийшов до влади після перевороту 1908 року, розпочав масове знищення західних вірмен та освоєння території Західної Вірменії[6].
Внаслідок геноциду 1915-23 років було вбито приблизно 1,5 млн вірмен, решта вірменського населення було змушене покинути батьківщину[7].
Після закінчення війни мандат Вірменії перейшов до США: за Севрським мирним договором 1920 року уряд Османської імперії, що знаходився в окупованому Антантою Константинополі, визнав Вірменію як незалежну та вільну державу та відмовився від усіх прав на території, які відійшли до Вірменії. Проте підписаний султанським урядом договір не був ратифікований Великими національними зборами Туреччини. Згодом кемалістська Туреччина відмовилася від будь-яких поступок та відновила війну. За укладеними 1921 року Московським та Карським договорами до Туреччини перейшли Карс, Ардаган, Сурмалінський повіт. Позиція турецької сторони щодо вірменського питання ще більше зміцніла внаслідок Лозанський конференції 1923 року.
Західновірменська мова (один з двох сучасних варіантів вірменської мови) сьогодні переважно використовується вірменами Туреччини, Лівану та деяких інших країн, викладається в школах та спеціальних навчальних закладах вірменської діаспори.
Населення
Зараз в регіоні проживає близько 6-7 мільйонів жителів.
↑R. Khanam. Encyclopaedic ethnography of Middle-East and Central Asia: P-Z, Volume 3, p. 54:
«historic Armenia was a buffer zone between successive empires: first between the Roman and Persian empires, and than between the Byzantine and Muslim empires. By the sixteenth century, Greater Armenia had been absorbed into the Iranian and Ottoman empires. […] Eastern and Western Armenia have distincitive cultural and literary traditions reflecting their linguistic differences»