Активно публікувалася з 1913 року; багато її віршів було покладено на музику [6]. Через прихильність до драматичного стилю та незвичайного вбрання заслужила у преси репутацію «позерші» (англ.poseur), але самі вірші Сітвелл неодноразово удостоювалися похвали критиків за вмілу поетичну техніку та ретельне оздоблення стилю.
Авторка поетичних збірок «Будинки клоунів» (Clowns’ Houses, 1918), «Сільські елегії» (Rustic Elegies, 1927), «Звичаї Золотого Берегу» (Gold Coast Customs, 1929), «Пісня холоду» The Song of the Cold 1948), «„Фасад“ та інші вірші. 1920—1935» (Façade and Other Poems 1920–1935, 1950), «Садівники та астрономи» (Gardeners and Astronomers, 1953), «Вибрані вірші» (Collected Poems, 1957), «Знедолені» (The Outcasts, 1962), книг історичних повістей і нарисів «Англійські ексцентрики» (English Eccentrics, 1933), «Вікторія Англійська» (Victoria of England, 1936), "Fanfare for Elizabeth, 1946), «The Queens and the Hive» The Queens and the Hive, 1962), художньої біографії Джонатана Свіфта «Я живу під чорним сонцем» (I Live Under a Black Sun, 1937) тощо.
Останні роки і смерть
Приблизно в 1957 році Сітвелл почала користуватися інвалідним візком після того, як все життя боролася з синдромом Марфана. У 1959 році Едіт Сітвелл дала інтерв'ю Джону Фрімену про її життя та роботу в телевізійному серіалі Бі-бі-сі «Обличчям до лиця»[7]. Сітвелл була однією з двох жінок, у яких взяли інтерв'ю під час цієї першої ітерації серії; друга — французька акторка Симона Синьйоре.
Востаннє Едіт читала вірші в 1962 році. У наступному році Королівське літературне товариство присвоїло їй звання літературного співрозмовника (перша жінка, яка отримала таку честь)[8]. Едіт Сітвелл померла в лікарні Святого Томаса в лондонському районі Ламбет 9 грудня 1964 року на 78-му році життя[9]. Похована на цвинтарі парафіяльної церкви Святих Марії та Петра у Відон-Лоїсі, Нортгемптоншир[10].