Дятел середній

? Дятел середній
Охоронний статус
Найменший ризик  (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota) Царство: Тварини (Animalia) Тип: Хордові (Chordata) Клас: Птахи (Aves) Ряд: Дятлоподібні (Piciformes) Родина: Дятлові (Picidae) Рід: Дятел (Dendrocopos) Вид: Дятел середній
Біноміальна назва
Dendrocopos medius (Linnaeus, 1758)
Поширення виду
Синоніми
Leiopicus medius Picoides medius
Посилання
Вікісховище: Dendrocopos medius Віківиди: Dendrocopos medius EOL: 1177522 ITIS: 554046 МСОП: 141703

Дятел середній^[1] (Dendrocopos medius) — вид птахів родини дятлових. В Україні осілий, кочовий вид, який поширений у лісовій і лісостеповій смугах, крім Карпат. До недавнього часу відносили до роду Дятел (Dendrocopos). Проте в останніх зведеннях виділено до роду Leiopicus.^[2]. Охороняється Бернською конвенцією^[3].

Опис

Морфологічні ознаки

Маса тіла 54-85 г, довжина тіла 18-21 см, розмах крил 32-34 см. У самця смуги по боках шиї, спина, покривні пера верху крил, поперек і надхвістя чорні; плечові пера білі; на голові червона «шапочка»; лоб білуватий; горло, щоки, шия і воло білі; боки тулуба білі, з жовтим відтінком і чорними рисками; груди і черево білі, з рожевим відтінком; підхвістя рожеве; махові пера чорні, з білими плямами, які на розгорнутих крилах утворюють смуги; хвіст чорний, цупкий, загострений, крайні стернові пера білі, з чорними смугами; дзьоб і ноги темно-сірі; райдужна оболонка ока коричнева. У молодого птаха лоб і низ бруднувато-білі; червона «шапочка» менш яскрава.

Від дорослого звичайного і сирійського дятлів відрізняється червоним верхом голови, крім лоба; молодий від молодого звичайного дятла — тим, що білі щоки окреслені чорним лише знизу, від молодого сирійського дятла — білим волом; від білоспинного дятла — меншими розмірами і повністю чорними спиною та попереком.^[4]

• 
• 
• 
• 

Звуки

У середнього дятла барабанний дроб найменш розвинений серед усіх дятлів західної Палеарктики. З цієї причини вокалізація має першорядне значення під час шлюбної поведінки. Це досить галасливий птах, особливо в сезон розмноження. Шлюбний крик можна почути наприкінці зими — на початку весни: це повільна серія гугнявих і хриплуватих нявкаючих звуків «кік — кік — кік», які дещо нагадують звуки тертя незмащеного дерев'яного колеса. Поклик — поодинокі крики тієї ж тональності, подібні до тріскучого верещання сойки.^[5] У порівнянні з малим дятлом вони більш слабкі та низькі за тональністю. Барабанить мало, у дробі чітко чутно окремі удари. Тривалість дробу приблизно така сама, як у звичайного дятла, однак він більш слабкий і не такий різкий.

Поширення

Ареал охоплює помірні і південні широти Європи, а також невелику частину Передньої Азії. Найбільш західні ізольовані поселення цього птаха існують на півночі Іспанії в Кантабрійських горах, а також Піренеях на кордоні Іспанії та Франції. Місцями гніздиться в материковій Італії і на островах Середземного моря — Сардинії, Корсиці і Сицилії. З більш-менш високою щільністю заселяє на схід від північних і центральних районів Франції — в Центральній, Південній і Східній Європі аж до Прибалтики і західних областей Росії. У Північній Європі, включаючи Скандинавію, середній дятел не зустрічається. На сході Європи починаючи приблизно з середини 1980-х років ареал дятла став розширюватися у східному напрямку, досягнувши в середині 2000-х років Естонії, а також Смоленської, Московської, Рязанської, Пензенської, Саратовської, Волгоградської і Ростовської областей Росії. На південному сході ареалу населяє схили Великого Кавказу, Закавказзя, Туреччину (Понтійські гори, Східний Тавр, узбережжя Егейського моря) та Іран (Загрос, Фарс). В Егейському морі гніздиться тільки на Лесбосі.^[6]

В Україні дятел середній осілий та кочівний птах лісової та лісостепової смуги (крім Карпат), а також окремих північних районів степової зони. Піж час зимових кочівель трапляється в Запорізькому Придніпров'ї та Приазов'ї.^[7][8][9]

Місця існування

Населяє зрілі широколистяні і хвойно-широколистяні ліси, розташовані на рівнинах, в долинах річок і передгір'ях. Рідше оселяється в старих закинутих парках і яблунево-грушевих садах на межі листяного лісу. Анатомічні особливості середнього дятла меншою мірою пристосовані до довбання, з цієї причини його місця проживання, здебільшого, пов'язані з ділянками хворих і сухих дерев. На більшій частині Європи вони майже завжди пов'язані з посадками різних порід дуба, часто з домішками граба звичайного, в'яза, вільхи, ялини, бука або ясена. Найбільша щільність поселень, близько 100 особин на км², досягається в стиглих дубово-грабових дібровах. Птахи уникають характерних для Середньої Європи чистих, без домішок дуба, грабових та букових лісів, а також досить молодих (до 60 років) і, навпаки, стиглих дібров. На півночі і північному сході ареалу характер лісу помітно змінюється — дятел часто гніздиться у вільхово-ясеневих заболочених низинах, як із густим деревостаном, так і розрідженим. На південному сході населяє заплавні ліси з чагарниками осокора і верби, часто захаращені і з великою кількістю гнилої деревини.

Чисельність

Чисельність в Європі оцінена в 140–310 тис. пар, в Україні — 6.0—9,5 тис. пар. Чисельність стабільна^[10].

Розмноження

До розмноження приступає в кінці першого року життя. Моногамний, на відміну від інших строкатих дятлів, пари найчастіше зберігаються протягом тільки одного сезону. Утворення пари відбувається трохи раніше, ніж у звичайного дятла — у проміжку між серединою квітня та початком травня. Цьому передує період токування: з кінця лютого — початку березня птахи обох статей стають збудженими, постійно перелітають з місця на місце і видають характерні нявкаючі звуки, що замінюють їм барабанний дріб, характерний для шлюбної поведінки інших строкатих дятлів. Характерні демонстративні пози — скуйовджений чубчик у сидячого на гілці птаха і пурхання самця біля місця майбутнього гнізда; останнє може супроводжуватися легким постукуванням дзьоба по дереву або барабанним дробом. Птахи не ганяються один за одним — при віддаленні одного другий залишається байдужим. У період токування дятли ще не мають власної території і, так само, як і взимку, широко кочують у межах лісової ділянки. З настанням тепла шлюбна активність постійно зростає, і до початку відкладання яєць птахи встигають поміняти по 3-4 статевих партнера. З утворенням пари і облаштуванням дупла шлюбна активність різко припиняється, відбувається парування. Буває, що крики чути і в червні, проте вони належать холостим, особинам, що залишилися без пари.^[5]

• 
  Яйця в оологічній колекції
• 
  Дорослий птах годує пташеня, що виглядає з дупла

Дупло, місце для якого вибирають обидва партнери, розташовується недалеко від галявини або узлісся в стовбурі або масивній бічній гілці листяного дерева. Здебільшого, деревина дуже м'яка — повністю трухлява або, принаймні, з помітними ознаками гниття. Іноді використовується торішнє гніздо інших дятлів, яке розширюється зсередини. Зазвичай дупло розташоване невисоко, на висоті від 1,5 до 3 м від поверхні землі. Будівництво дупла займає від 8 до 20, а іноді і більше днів, при цьому інтенсивність довбання та участь кожного партнера нерівномірні: часом працює, епізодично, тільки самець, а деколи, інтенсивно, обидва члени пари. У кладці 4-5, частіше всього 5-6 яєць. Яйця мають овальну або округло-овальну форму, досить тонку та блискучу порцеляново-білу шкаралупу. Середній розмір яєць 24,10×18,69 мм. Тривалість висиджування, в якому беруть участь обидва члени пари (вночі у гнізді перебуває самець), 11-14 (в середньому 12) діб. Вилуплення може бути як синхронним, так і розтягнутися на дві доби. Пташенята з'являються на світ голими і безпорадними. Вигодовуванням і чищенням гнізда приблизно порівну займаються обоє батьків, добуваючи корм на відстані не далі ніж 100–150 м від дупла, кожен на своїй ділянці. У віці 20-26 днів пташенята стають на крило, однак, ще протягом 8-11 днів виводки тримаються разом, при цьому дорослі птахи час від часу підгодовують їх.

Живлення

Раціон майже повністю складається з тваринних кормів. У сезон розмноження він мало чим відрізняється від звичайного дятла, однак у пошуках поживу середній дятел неохоче довбає кору і рідко вживає в їжу личинок комах-ксилофагів, захованих під нею. Здебільшого, птах швидко пересувається з одного місця на інше, обстежуючи при цьому стовбури дерев, гілки та поверхню листя у пошуках різних безхребетних. На відміну від більших видів, пересувається навіть по тонких гілочках і, подібно до синиць, іноді звішується на кінчику. Перевагу надає сухостою, близько третини часу здобуває поживу в деревині сухих дерев. Так само, як і деякі інші строкаті дятли, іноді практикує так звану «кузню» — розколину в корі або самостійно зроблений отвір, куди вставляє горіхи та насіння перед їх довбанням. Однак у порівнянні зі звичайним дятлом у середнього ця функція розвинена значно слабше, і «кузня» зазвичай не використовується більше 3-4 разів. У великих кількостях поїдає гусінь метеликів (у тому числі волохату, яку не чіпають інші птахи), імаго жуків (каптурників, м'якотілок, турунів, вусачів, листоїдів, довгоносиків, коваликів, мелирід, псевдослоників, стафілінів (жуків-хижаків), лялечок та імаго перетинчастокрилих (мурашок, бджіл, рогохвостів, пильщиків), двокрилих (ситняг, комарів, довгоноги), клопів, попелиць та інших комах. Восени і взимку частка певних груп комах падає, а інших зростає (так, за деякими даними певну частку мурашок заміняють клопи). Крім того, в холодну пору року невелику частину раціону складає рослинна їжа — жолуді, зерна ячменю і пшениці, плоди (горіхи) ліщини звичайної, бука і волоського горіха, зрідка насіння хвойних порід дерев.

Охорона

Вид занесений до Додатку ІІ Бернської конвенції (охоронна категорія: підлягає особливій охороні). На регіональному рівні в Україні занесений до Червоних списків тварин Дніпропетровської і Сумської областей.^[3]

Систематика

У наш час більшість дослідників у межах виду виділяють 4 підвиди:

• D. m. medius (Linnaeus, 1758) — від західної і північної меж ареалу на схід — до західних областей Росії, на південь — до Італії і Балканського півострова;
• D. m. caucasicus (Bianchi, 1904) — північна Туреччина, Великий Кавказ, Закавказзя, північно-західний Іран;
• D. m. anatoliae (Hartert, 1912) — західна і південна Мала Азія.
• D. m. sanctijohannis (Blanford, 1873) — гори Загрос в Ірані.^[5]

Галерея

• 
  У Голосіївському природному парку, Київ.
• 
  Дя́тел біля домоволодіння

Джерела. Примітки

1. Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
2. Winkler, Hans; Christie, David A. Family Picidae (Woodpeckers) in del Hoyo, J., Elliott, A., & Sargatal, J., eds. Volume 7: Jacamars to Woodpeckers. — Barcelona : Lynx Edicions, 2002. — 483 с. — ISBN 84-87334-37-7.(англ.)
3. Фауна України. Охоронні категорії: довідник / За ред. О. Годзевської і Г. Фесенка. — Київ, 2010.  — 80 с. (с. 34)
4. Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України (польовий визначник). — К., 2002. — 416 с. — ISBN 966-7710-22-X.
5. Cramp S., K. E. L. Simmons. The Birds of the Western Palearctic. Vol. IV — Terns to Woodpeckers. — Oxford University Press, 1986. — P. 882—891. — ISBN 0198575076.(англ.)
6. Степанян Л. С. Конспект орнитологической фауны СССР. — М. : Наука, 1990. — 727 с. — ISBN 5-02-005300-7.(рос.)
7. Біологічне різноманіття України. Дніпропетровська область. Птахи: Негоробцеподібні : моногр. / В. Л. Булахов, А. А. Губкін, О. Л. Пономаренко, О. Є. Пахомов; за заг. ред. О. Є. Пахомова. — Д. : Вид-во ДНУ, 2009. — 624 с. (с. 503—505)
8. Петроченко В. І. Біорізноманіття хребетних тварин Національного заповідника «Хортиця» // Сучасні проблеми біології, екології та хімії : Матеріали міжнарод. наук. конф. — Запоріжжя, 2007. — С. 416—417
9. Птицы нашего города / А. И. Кошелев, В. А. Кошелев, А. Н. Николенко, Л. В. Пересадько; под. общ. ред. А. И. Кошелева. — Мелитополь, 2006. — 178 с. (с. 99)
10. BirdLife International. Birds in Europe: population estimates, trends and conservation status. — Cambridge, UK: BirdLife International, 2004. — 374 pp. (BirdLife Conservation Series No. 12).(англ.)

Література

• Бутьев В. Т., Зубков Н. И., Иванчев В. П., Коблик Е. А., Ковшарь А. Ф., Котюков Ю. В., Люлеева Д. С., Назаров Ю. Н., Нечаев В. А., Приклонский С. Г., Пукинский Ю. Б., Рустамов А. К., Сорокин А. Г., Фридман В. С. Птицы России и сопредельных регионов. — М. : Товарищество научных изданий КМК, 2005. — С. 371—383. — ISBN 5-87317-198-X.(рос.)
• Cramp S., K. E. L. Simmons. The Birds of the Western Palearctic. Vol. IV — Terns to Woodpeckers. — Oxford University Press, 1986. — P. 882—891. — ISBN 0198575076.(англ.)
• Gorman, Gerard. Woodpeckers of Europe. A Study to European Picidae. — Chalfont : Bruce Coleman, 2004. — 126 с. — ISBN 1-872842-05-4.(англ.)
• Winkler, Hans; Christie, David; Nurney, David. Woodpeckers: An Identification Guide to the Woodpeckers of the World. — Houghton Mifflin. — P. 269—271. — ISBN 0395720435.(англ.)
• Winkler, Hans; Christie, David A. Family Picidae (Woodpeckers) in del Hoyo, J., Elliott, A., & Sargatal, J., eds. Volume 7: Jacamars to Woodpeckers. — Barcelona : Lynx Edicions, 2002. — 483 с. — ISBN 84-87334-37-7.(англ.)

Посилання

• http://www.birdlife.org/datazone/species/factsheet/22681114 [Архівовано 7 липня 2015 у Wayback Machine.]
• http://www.iucnredlist.org/details/22681114/0 [Архівовано 16 вересня 2015 у Wayback Machine.]
• http://www.sevin.ru/vertebrates/index.html?birds/417.html [Архівовано 13 квітня 2021 у Wayback Machine.]