Син Роберта I, короля Західного Франкського королівства та Беатріс де Вермандуа (фр.Béatrice de Vermandois), нащадок Карла Великого в шостому коліні за материнською лінією, Гуго Великий (або Гуго Білий — ім'я, яке він отримав внаслідок природної блідості) — політичний діяч Західного Франкського королівства, один із засновників династії капетингів.
Після того, як західно-франкський король Рауль I — зять Гуго — помер в січні 936-го, не залишивши спадкоємця, Гуго вирішив не претендувати на корону, хоча міг впевнено це зробити, враховуючи той факт, що в Нейстрії та навіть у Франції він зосередив владу, що підносила його над усіма іншими (фр.une puissance qui l'emportait sur tout autre grand)[3]. Натомість Гуго вирішив запросити на трон нащадка каролінгів - юного Людовика Заморського, який перебував зі своєю матір'ю Огівою Вессекською у вигнанні в Англії після того, як його батько Карл III Простакуватий був позбавлений трону. Одруживишись із тіткою Людовика — сестрою Огіви Вессекської, Гуго поріднився з Людовиком і сподівався керувати країною через нього, отримавши майже регентську владу. Окрім того, цей маневр надав йому сильнішу позицію в боротьбі за владну гегемонію в королівстві з Гербертом II де Вермандуа. У неділю 19 червня 936 Людовик був коронований як король Франції архієпископом Реймським Арто (фр.Artaud). Церемонія коронації відбулася в церкві абатства Сен-Венсан (фр.Saint-Vincent) в Лані, рідному місті Людовика та вотчині Каролінгів.
За місяць, 25 липня 936, провідна позиція Гуго в королівстві була підтверджена наданням йому Людовиком титулу герцога Франкського. Значимість цього титулу була продемонстрована 26 грудня того ж року документом, в якому Людовик підкреслював, що цей титул робить Гуго другим після нього самого у всіх його владіннях (фр.«en tous nos regna, le second après nous»)[3], надаючи «віце-королю» позицію, еквівалентну позиції піпінідськогомажордома за останніх Меровінгів[4]. У червні того ж року Гуго був затверджений королем як світський абат абатства Сен-Жермен (фр.Saint-Germain) в Осері та володаря Отену, двох головних елементів Бургунського герцогства, підтверджуючи таким чином його владу та оспорюючи легітимність проголошення Гуго Чорного герцогом Бургундським (останній вважав Бургундію своїм спадком після смерті свого брата — короля Рауля[3].
З часом надмірна влада Гуго та прагнення до самостійності молодого короля призвели до того, що останній вирішив змінити ситуацію за допомогою зброї. Аби протидіяти цьому, Гуго уклав союз з Гербертом де Вермандуа та Вільгельмом Норманським, герцогомнорманським[4]. 940-го Людовик був розбитий біля Реймса, а пізніше, 945-го, потрапив у полон до норманів, які передали його Гуго. Під тиском імператора Гуго звільнив Людовика, отримавши натомість місто Лан.
946-го Гуго розділив спадок Герберта де Вермандуа між його дітьми — своїми племінниками, таким чином, послабивши їхню династію. Під час синоду в Інґельгаймі 948 року, третього з низки синодів після Вердена та Музона, головними питаннями на яких було врегулювання місця резиденції архіепископівРеймса, за наполяганням Людовика, Гуго був підданий анафемі.
Після цього Гуго був вимушений укласти мир із королем, проте йому вдалося зберегти своє становище. На додаток до влади над Бургундією, наданої йому Людовиком IV в 943 році[5], він отримав підтвердження титулу герцога Франкського, а також герцога Аквітанії (якою він керував з 954-го до своєї смерті 956 року) навзамін згоди після смерті Людовика IV 954 року на зведення на трон Західного Франкського королівства Лотара.
Помер 19 червня 956 року від чуми на 59 році життя.
↑ абвOlivier Guillot, Albert Rigaudière, Yves Sassier, Pouvoirs et institutions dans la France médiévale, tome I: Des origines à l'époque féodale, Armand Colin, 2003, p. 170
↑ абChristian Bonnet, Christine Descatoire, Les Carolingiens, 741—987, Armand Colin, 2001, p. 214