Народився в українській дворянській сім'ї Волховських, родовий маєток яких у Мойсівці був популярним місцем зібрань української шляхти у першій половині ХІХ ст. Правнук Андріана Чепи, можливого автора «Історії Русів» та онук Валентини Андріанівни Волховської[2]. Більшу частину дитинства провів на хуторі Чепурківка, який у середині 20-х років ХХ-го століття був об'єднаний з Воскресенським хутором і отримав назву Перше Травня[3], на згадку про однойменного вірша Ф. Волховського[4] Був одружений з Марією Антоновою та Олександрою Хоржевською.
Освіта
Навчався у гімназіях Санкт-Петербурга та Одеси. Навчався на юридичному факультеті Московського університету. Покинув навчання через матеріальну скруту та політичні утиски. Займався самоосвітою працюючи в московських книгарнях. Видавав і поширював серед селян книги та революційні листівки.
Революційна діяльність
Під час навчання в університеті був секретарем «Малоросійської громади» — українського студентського землятства[5] Був організатором (спільно з Г. Лопатіним) «Рубльового общества» — революційного товариства, що мало на меті видання і розповсюдження серед селян просвітницької літератури. Вперше потрапив за ґрати у 1868 році. Вдруге — у квітні 1869 року. Утримувався два роки у московських тюрмах та у Петропавловській фортеці. Судився у справі «нечаєвців» у 1871 і отримав оправдальний вирок. До наступного арешту в 1874 році проживав у Одесі, працював секретарем міської думи, очолював одеську народницьку групу «чайковців». В січні 1878 року засуджений по «процесу 193-х» до висилки в Тобольську губернію. В 1889 році втікає через Японію у Канаду. У 1890 році на запрошення С. Степняка-Кравчинського переїхав до Лондона. Як свідчить лист Ф. Енгельса до Степняка-Кравчинського від 15 листопада 1892 року, Енгельс дуже приязно зустрів полтавця: «Дорогой Степняк! Не придете ли Вы вместе с г-жой Степняк, Волховским и его маленькой дочкой в четверг к нам обедать?»[6] Очевидно, мовиться тут про Віру Волховську (1881-1966), яка доклала значних зусиль для збереження архіву батька.
Поетичний та публіцистичний доробок
Український літератор. Писав українською[7], російською[8] та англійською мовами[9]. У 1893–1914 роках редагував журнал «Free Russia», «Летучие Листки». Упорядкував і видав збірку віршів політв'язнів (Женева, 1877). Автор поетичних та публіцистичних книжок[10],[11]. Переклав російською мовою «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського[12]. Російськомовні прозові та поетичні твори Ф. Волховського перекладала Леся Українка[13], інші українські літератори. Публікувався в англомовній пресі («Toronto Globe», «The World» та інших). Листувався з Марком Вовчком, М. Драгомановим,І. Франком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Павликом, В. Гнатюком, Ф. Вовком. Особистий архів Фелікса Волховського зберігається в Інституті Гувера при Стенфордському університеті.Чекає на академічне вивчення, систематизацію, узагальнення та перевидання творча спадщина Ф. Волховського, розпорошена по книгозбірнях України, Росії, Англії, США.
Примітки
↑Українська літературна енциклопедія, т. 1. — К., 1988. — С. 351. ISBN 5-88500-003-4/
↑Волховский Ф. В. Первое мая / Стихотворения. Библиотека поэта. — Ленинград, 1968.
↑Деятели револионного движения в России. Библиографический словарь. В 5-ти томах. — М.: Издательство всесоюзного общества политических каторжан и ссыльно-поселенцев, 1927–1934.
↑К. Маркс, Ф. Энгельс и революционная Россия. — М.: Политиздат, 1967. — С. 633–634.
↑Волховський Ф. Правдиве слово хлібороба до своїх земляків. — Відень, 1876.
↑Волховской Ф. В. Стихотворения. — Ленинград, «Советский писатель», 1968.
↑Volkhovsky F. The Hopes and Fears of Russia // Foruv.1901.
↑Волховський Ф. Казка про царя Семена. — Катеринослав, 1910.
↑Волховський Ф. Як мужик попав у ярмо. — Київ, 1917.
Ротач П. Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції. Короткий біобібліографічний довідник. -Полтава: Верстка, 1998. — С. 32.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
