Барбара Джин Гаммер народилася 15 травня 1939 року в Лос-Анджелесі в сім'ї власника автозаправки Джона Гаммера та секретарки Маріан Гаммер (до шлюбу Кус). Дитинство та юність провела в Інглвуді в Каліфорнії. Після закінчення Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі зі ступенем бакалавра з літератури Гаммер пошлюбила Клейтона Ворда. Потім закінчила магістерську програму з англійської літератури в Коледжі штату Каліфорнія у Сан-Франциско[8].
Гаммер експериментувала з малюванням, а в автобіографії докладно описала момент, коли наприкінці 1960-х зрозуміла, що має знімати кіно: увійшовши до мальовничого занедбаного будинку з кінокамерою, вона розташувала перед об'єктивом біфокальну лінзу своїх окулярів і побачила, як зображення рухається та двоїться. Перевіряючи цей ефект на оздобленні будинку, власній тіні на тротуарі і чоловікові, що сидів неподалік в кріслі, Гаммер відчула, що ці відчуття збігаються з її уявленнями про відчуття «жінки, яка живе у світі чоловіків»[9][10]. У 1968 році Гаммер зняла свій перший короткометражний фільм «Schizy», який був показаний на місцевому фестивалі для фільмів на плівці «8-мм кіноплівка» і отримав почесну згадку[8][11].
У своєму другому фільмі «Barbara Ward Will Never Die» (1969) вона відобразила розлучення з чоловіком, прізвище якого носила у шлюбі: героїня, від імені якої ведеться зйомка, перекидає надгробки на католицькому цвинтарі і пише «Барбара Ворд». Незабаром вона оформила розлучення і повернула дошлюбне прізвище. Після розлучення Гаммер викладала англійську в коледжі в Санта-Розі, відвідувала феміністську групу і усвідомила себе як лесбійку[9][11].
Гаммер здобула другий магістерський ступінь з історії кіно в Університеті штату Каліфорнія в Сан-Франциско в 1973 році. В університеті вона вперше побачила експериментальний короткометражний фільм Майї Дерен «Полуденні мережі», що справив на неї колосальне враження тим, як окремі епізоди поетично поєднувалися не логікою дії, а загальною емоцією чи ідеєю[12], і тим, як у ньому була показана «жінка, що відкидає пелену, туман, обмеження геть зі своїх очей і свого буття»[13]. Гаммер прямо цитувала «Південні мережі» у короткометражному фільмі «Я була / Я стала» («I Was/I Am», 1973), в якому зображено перетворення героїні-«принцеси» (її грає сама Гаммер) на байкерку-дайк[8][10][13].
Роботи Гаммер 1970-х років присвячені переважно жіночому тілу та лесбійській сексуальності. Знаковою роботою вважається чотирихвилинний фільм «Дайктактікс» («Dyketactics», 1974). У першій частині група оголених жінок танцює в буколічному пейзажі, друга є еротичною сценою з Гаммер і її партнерки, можливо, перша в своєму роді, знята відкритою лесбійкою[8][14]. В інших фільмах цього періоду Гаммер теж знімала своїх партнерок — відеохудожницюМакс Елмі[en] в «Супердайк зустрічає Мадам X» («Superdyke Meets Madame X», 1975), фотографку Ті Корін[en] у «Жінках, яких я люблю» («Women I Love», 1976), танцівницю Террі Сендграфф[en] в «Подвоєній силі» («Double Strength», 1978)[14]. Гаммер працювала відокремлено від переважно чоловічої спільноти авангардних кінематографістів і показувала свої фільми у феміністських книжкових магазинах, кафе, гуртках і воркшопах, часто сама здобуваючи кінопрєкційне обладнання. Щоб отримати можливість демонструвати фільми ширшій аудиторії, вона заснувала дистриб'юторську компанію Goddess Film[15].
У період фемінстичних секс-воєн у феміністському русі кінця 1970-х — початку 1980-х радикальні феміністки критикували ранні фільми Гаммер за об'єктивацію жіночого тіла. У фільмі 1982 року «Публіка» («Audience») Гаммер документувала реакцію аудиторії на свої фільми та дискусії на кінопоказах[16][14]. У 1983 році режисерка переїхала з Сан-Франциско до Нью-Йорка[17]. Її фільми 1980-х присвячені різним темам: смерті бабусі («Зоровий нерв» («Optic Nerve»), 1985), відчуженості людей у міському транспорті («Хочеш познайомитися із сусідом? Запис з Нью-Йоркського метро (Would You Like to Meet Your Neighbor)? A New York City Subway Tape»), 1985), кіберсексуальності («No No Nooky TV», 1987; фільм створений за допомогою раннього персонального комп'ютера Amiga 1000)[14][17]. «Зоровий нерв» потрапив у програму виставки Бієнале Вітні, що ознаменувало визнання Гаммер найважливішими інституціями сучасного мистецтва США[14].
З середини 1980 років Барбара Гаммер під впливом її партнерки правозахисниці Флоррі Берк[en] (вони залишалися разом до смерті Гаммер) стала знімати фільми про ВІЛ-інфекцію та історію ЛГБТ-руху[16]. У 1992 році Гаммер завдяки гранту Національного фонду мистецтв зняла свій перший повнометражний фільм «Нітратні поцілунки[en]» — есе про маргіналізацію та «невидимість» ЛГБТ-відносин протягом XX століття на прикладах письменниці Вілли Катер (Гаммер була переконана, що Катер була лесбійкою, і розглядала знищення письменницею частини свого архіву як підтвердження цьому), німого фільму 1933 року «Лот у Содомі», ставлення до гомосексуальності в середовищі афроамериканців та спогадів в'язнів нацистських концтаборів[14][18].
«Нітратні поцілунки» були показані на найбільших фестивалях американського незалежного кіно — міжнародному кінофестивалі в Торонто та «Санденс»[19]. Спадщині режисера «Лота в Содомі» Джеймса Сіблі Вотсона Гаммер присвятила два короткометражних фільми «Sanctus» (1990) і «Рентгенівські промені лікаря Вотсона» («Dr. Watson's X-Rays», 1991), а проблематиці стирання два повнометражні фільми разом з «Нітратними поцілунками», що розглядаються як трилогія: «Ніжні вигадки» («Tender Fictions», 1995) і «Уроки історії» («History Lessons», 2000)[14][16]. В інтерв'ю Гаммер пояснювала звернення до повнометражного формату в тому числі й проблемами сприйняття короткого метра: для короткометражного фільму було складніше знайти фінансування, а фестивалі, що навіть починалися як активістська самодіяльність, одержуючи доступ до спонсорського фінансування, теж починали орієнтуватися на показ повного метра[20].
Гаммер на грант фонду «Відкрите суспільство» випустила фільм «Моя бабуся: у пошуку української ідентичності» про свою поїздку до України — батьківщину бабусі по материнській лінії[21].
Alexandra Juhasz, editor (2001). Women of Vision: Histories in Feminist Film and Video. University of Minnesota Press.
White, Patricia (December 1, 2021). «Introduction: Late Hammer». In Camera Obscura: Feminism, Culture, and Media Studies. 36 (3): 84–87. doi:10.1215/02705346-9349371. ISSN 0270-5346.
Osterweil, Ara (April 9, 2010). «A Body Is Not a Metaphor: Barbara Hammer's X-Ray Vision». Journal of Lesbian Studies. 14 (2–3): 185—200. doi:10.1080/10894160903196533. ISSN 1089-4160. PMID 20408011.