Протягом 1920—1922 років Ріккарді працював викладачем у Військово-морській академії. У 1924 році отримав званнякапітана I рангу і був призначений начальником штабу військово-морського командування в Таранто.
У 1925 році Ріккарді вступив до Національної фашистської партії та почав службу в Міністерстві флоту. Протягом 1925—1927 років був членом Комітету з проектування кораблів, де займався дослідженням явища ехолокації та проблеми її застосуванням на флоті. Протягом 1927—1929 років Артуро командував лінкором «Кайо Дуіліо», а у період із 1929 до 1931 року був заступником керівника Департаменту персоналу та військової служби при Міністерстві флоту.
У 1931 році Артуро Ріккарді отримав званняконтрадмірала, у 1932 році — звання дивізійного адмірала. Протягом 1932—1934 років керував Корпусом королівських військово-морських екіпажів, а протягом 1934—1935 років командував 4-ю морською дивізією.
Завдання, яке постало перед Ріккарді, виявилось дуже складним. Перш за все, йому потрібно було створити ефективну стратегію подальшого ведення війни, яка полягала не стільки в організації прямих зіткнень між флотами, скільки у виснаженні морських конвоїв противника, призначених для переправлення озброєння та провіанту. Пріоритетним завданням для італійського флоту було гарантувати забезпечення безпечних постачань до Лівії. Важливою, але важкою для вирішування задачею стала необхідність пристосувати наявні в строю судна до реалій нової війни. З певної точки зору, Ріккарді був саме тією людиною, яка могла реалізувати цей новий оперативний вектор розвитку та функціонування флоту. Досвід у сфері організації ескортних підрозділів, отриманий ще під час Першої світової війни, привів його до розробки власної військової програми будівництва, зосередженої головним чином на виготовленні кораблів, призначених для виконання функцій ескорту морських конвоїв. Розпочалося масштабне будівництво корветівтипу «Габбіано» та патрульних човнівVAS. Якщо на рівні загальної стратегії Ріккарді дотримувався ідей першочергової необхідності забезпечення безпеки конвоїв постачання, то у питанні планування військових операцій зайняв вичікувальну позицію.
9 лютого 1941 року британське З'єднання Нобстріляло Геную та Ла-Спецію напередодні зустрічі Муссоліні і Франсіско Франко, яка мала відбутися 12 лютого. Після цього сам Муссоліні та начальник Генерального штабуКоролівської італійської арміїУго Кавальєро вимагали від Ріккарді негайних пояснень незадовільних результатів дій флоту. Проте Артуро в офіційному звіті не став заглиблюватись в недоліки та проблеми, а конкретну невдачу списав на погану погоду, яка ускладнила патрулювання та забезпечення безпеки побережжя, та невдалий збіг обставин. Це небажання Ріккарді провести глибокий аналіз стану флоту незабаром призвело до катастрофічних наслідків.
У березні 1941 року під час підготовки плану нападу на Грецію і Югославію німецьке командування тиснуло на Італію і змусило італійський флот розпочати операцію зі знищення британських конвоїв, які здійснювали перевезення військ союзників з Єгипту до Греції (порт Пірей). Італійське командування спланувало операцію «Гаудо», реалізація якої 26 березня призвела катастрофи біля мису Матапан. Ця поразка поклала кінець будь-яким амбіціям італійського флоту у Другій світовій війні. Надалі військові кораблі в основному здійснювали супровід конвоїв. Інші операції здійснювались обмежено і лише під потужним повітряним прикриттям.
Paolo Alberini e Franco Prosperini, Uomini della Marina, 1861—1946, Roma, Ufficio Storico dello Stato Maggiore della Marina Militare, 2015, ISBN 978-88-98485-95-6.