Академічна спільнота (академічне співтовариство) — усталений український термін на позначення світової спільноти викладачів і дослідниківнаукових товариств, навчальних та дослідницьких інституцій найвищого рівня (університети, інститути та власне академії). На Заході для цього використовується термін academia[1][2], який також позначає академічну культуру накопичення знань, їхнього розвитку, впорядкування та передачі від покоління до покоління через практиків та зберігачів, мережу установ і організацій, які цим займаються, а ще академічну традицію. В українській мові слово «академія» у такому значенні вживається рідко, зазвичай використовуються окремі поняття і словосполучення для тих чи інших аспектів значення: академічна спільнота, академічна культура, академічна традиція, академічні установи, академічний світ, академічне знання тощо.
В Україні академічна спільнота зазвичай є синонімічним поняттям до університетської спільноти, однак в «Етичному кодексі Київського національного університету імені Тараса Шевченка» ці терміни розрізняються. Академічна спільнота визначається як «усі члени університетської спільноти, які беруть участь в освітній та науковій діяльності Університету», а університетська спільнота, у свою чергу, як «професорсько-викладацький склад, адміністрація Університету та його структурних підрозділів, наукові працівники, слухачі підготовчих відділень, студенти, аспіранти, докторанти, навчально-допоміжний персонал, працівники адміністративно-господарської частини»[3].
Консенсусу щодо меж академічної спільноти у світі наразі не існує. Погляди на межі визначаються школою філософії науки, на яку спирається та чи інша навчальна або дослідницька установа. Наприклад, радикальний сцієнтизм прагне вивести за межі академічної спільноти всіх дослідників і викладачів, які не займаються точними чи природничими науками. Натомість антисцієнтизм наполягає на обов'язковому включення до сфери науки гуманітарних наук і знань (філософія, мистецтво, теологія), які не мають такого строго наукового методу, як точні і природничі, але пояснюють сфери, які недоступні чи нецікаві останнім, і, при цьому, є добросовісними дослідженнями, а не псевдонаукою. Існує також багато проміжних підходів (наприклад, коли філософія включається, але деякі її розділи, як-от метафізика чи естетика, виключаються).
Література
Barnett, R. The Idea of Higher Education. — Buckingham: Open University Press, 1997. — 240 p.
Becher, Tony. Academic Tribes and Territories: Intellectual Enquiry and the Cultures of Disciplines / 2nd edition. — Open University Press, 2001.
Rhode, Deborah L. In Pursuit of Knowledge: Scholars, Status, and Academic Culture. — Stanford University Press, 2006.
Ортега-и-Гассет Х. Миссия университета / пер. с исп. М. Н. Голубевой, А. М. Корбута. — М., 2010. — 144 c.
Вебер А. Университет и историческая ситуация // Вебер А. Избранное: кризис европейской культуры. — СПб., 1999. — 565 c.
Ясперс, Карл. Идея университета. — Минск: БГУ, 2006. — 159 c.
