«British & North American Royal Mail Steam Packet Company» — британсько-канадська компанія судновласників і операторів з пакет сервісупакет-пароплавами, яка була заснована в 1840 році і діяла до 1879 року. Штаб-квартира компанії була в Ліверпулі, Шотландія.
Передісторія
Сер Самуель Кунард.
Британський уряд розпочав свою діяльність з доставки щомісячниї пошти бригами від Фалмуту (Корнуол) до Нью-Йорку в 1756 році. Ці кораблі перевозили кілька неурядових пасажирів і не перевозили вантажі. У 1818 році, «Black Ball Line» відкрила регулярні, за графіком, рейси від Нью-Йорку до Ліверпулюпакет-вітрильниками. Таким чином «Black Ball Line» почала еру домінування американських пакетів в промислі з салоними пасажирами в Північній Атлантиці, яка тривала до введення пароплавів.[1] Щоб стати більш конкурентоспроможними Комітет Парламенту Великої Британії у 1836 році ухвалив рішення, що поштові пакет-судна під керуванням Поштового Офісу треба замінити на приватні судноплавні компанії. Адміралтейство взяло на себе відповідальність за управління контрактами.[2] Відомий дослідник Арктики, адмірал сер Вільям Едуард Паррі в квітня 1837 року був призначений контролером парових машин і пакет-сервісу.[3] Нова Шотландія на чолі з молодим спікером Асамблеї Джозефом Хау (англ.Joseph Howe) лобіювала сервіс пароплавами до Галіфаксу. По приїзді в Лондон в травні 1838 року Хау обговорив дію підприємство з ново-шотландцем Самюелєм Кунардом, судновласником, який також відвідував Лондон заради бізнесу.[4] Кунард і Хау були соратниками і Хау також заборгував Кунарду 300 £[5] (23568 £ на 2014 рік). Кунард повернувся в Галіфакс для залучення капіталу, а Хау продовжував лобіювати Британський Уряд.[4] В часи Повстання 1837 року в Лондоні зрозуміли, що пропонований сервіс до Галіфаксу також був важливим для військових.[6]
В цей листопад Вільям Паррі оголосив тендер на Північноатлантичний щомісячний поштовий сервіс до Галіфаксу з використанням пароплавів в 300 кінських сил кожний, сервіс повинен початися в квітні 1839 року.[6]«Great Western Steamship Company», яка на початку цього року вже відкрила власний піонерський сервіс з Блистолю до Нью-Йорку, пропонувала ставку в 45000 £ за щомісячне обслуговування напрямку Бристоль-Галіфакс-Нью-Йорк за допомогою трьох кораблів, кожний в 450 кінських сил. Тоді як «British American», інша піонерська трансатлантична пароплавна компанія, не брала участь в тендері.[7]«St. George Steam Packet Company», власник пароплава Sirius пропонувала ставку в 45000 £ за щомісячне обслуговування напрямку Корк-Галіфакс[8] і 65000 £ (фунтів стерлінгів) за щомісячне обслуговування напрямку Корк-Галіфакс-Нью-Йорк. Адміралтейство відхилило обидві пропозиції, тому що жодна пропозиція не запропонували почати послуги досить рано.[9]
Повернувшийся в ГаліфаксСамюель Кунард на жаль не знав про тендер і дізнався про нього після встановленого граничного терміну.[7] Він повертається в Лондон і починає переговори з адміралом Паррі, який був хорошим другом Кунарда ще з часів, коли Паррі був дислокований молодим офіцером в Галіфаксі 20 років тому. Кунард запропонував Паррі сервіс раз в два тижні починаючи з травня 1840 року. В той час Кунард не володів пароплавами, але він був інвестором в раннє ризиковане підприємство з пароплавом Royal William і мав в власності вугільні шахти в Новій Шотландії.[4] Головним покровителем Кунарда був Роберт Нейпіа, який був постачальником паровиж двигунів для Королівського військово-морського флоту Великої Британії.[7] Він також мав сильну підтримку від політичних лідерів з Нової Шотландії в той час, коли після повстання Лондону необхідно було відновити підтримку в Британській Північній Америці.[6]
Перше десятиліття «British and North American Royal Mail Steam Packet Company»
Britannia 1840 року (GRT=1150), - перший лайнер Кунарда, який збудували для трансатлантичного сервісу.Columbia в 1843 році.
Не дивлячись на протести від «Great Western Steamship Company»[10] в травні 1839 року, Паррі прийняв пропозицію Самюеля Кунарда в розмірі 55000 £ для сервісу трьома суднами напрямку Ліверпуль-Галіфакс з розширенням до Бостону і додаткового сервісу до Монреалю.[4] Щорічна субсидія була пізніше піднята до 81000 £ з доданням четвертого пароплава[11] і відходи з Ліверпуля повинні бути щомісяця протягом зими і раз на два тижні в інші пори року.[1] Парламент розслідував скарги «Great Western», але залишив в силі рішення Адміралтейства.[9]Роберт Нейпіа і Самюель Кунард залучають до участі інших інвесторів, включаючи підприємців Джеймса Дональдсона, сера Джорджа Бернс і Девіда Мак-Айвер. В травні 1840 року, якраз перед тим, коли був готовий перший пароплав, вони сформували «British and North American Royal Mail Steam Packet Company» з початковим капіталом в 270000 £, надалі збільшений до 300000 £ (дорівнюється 23634507 £ 2014 року), Кунард набавив 55000 £.[4] Бернс керував суднобудуванням, Мак-Айвер відповідав за операції день-в-день, а Кунард був "першим серед рівних" в структурі управління. Коли у 1845 році помер Мак-Айвер, його молодший брат Карл приступив до виконання своїх обов'язків протягом наступних 35 років.[7] (Більш детально про перших інвесторів в Cunard Line, а також на початок життя Чарльза Мак-Айвер дивись Ліверпульське Товариство Морських Досліджень Second Merseyside Maritime History, стор. 33-37 1991).
В травні 1840 перший рейс компанії в Галіфакс зробив прибережний пароплавUnicorn[12], щоб почати додаткову послугу в Монреаль. 1840 году — 4 липня 1840 року перший (і на той момент єдиний) з чотирьох океанських пароплавів компанії класу Britannia пароплав Britannia вийшов в рейс за маршрутом Ліверпуль—Галіфакс—Бостон.[1][13] Він прибув в Галіфакс через 12 днів 10 годин, середня швидкість 8.5 вузлів, перш ніж прослідувати до Бостона. В 1840-41 роках для квартету середній час переходу від Ліверпуля до Галіфаксу був 13 днів 6 годин, а від Галіфаксу додому 11 днів 4 години. Два великих пароплава були швидко замовлені, - один для заміни пароплава Columbia, який затонув в 1843 році біля острову Сіл (англ.Seal Island) (Нова Шотландія) без втрати життів. К 1845 року пароплавні лінії на чолі з Кунардом перевезли більше салонних пасажирів ніж пакет-вітрильники.[1] Три роки по тому Британський Уряд збільшив щорічну субсидію до 156000 £, так що Кунард зміг подвоїти частоту рейсів.[11] Чотири додаткових дерев'яних колісних пароплава були замовлені і альтернативні плавання стали відбуватися прямо на Нью-Йорк замість маршруту через Галіфакс і Бостон. Тепер стало менше лінії з пакет-вітрильників для переведення іммігрантів.[1]
Репутація Самюеля Кунарда з точки зору безпеки була одним з істотних факторів в ранньому успіху фірми.[14] Перші дві трансатлантичних ліній разом збанкрутіли після великих аварій. «British and North American Royal Mail Steam Packet Company» звалилася після того, як President в шторм пішов на дно, і «Great Western Steamship Company» після того, як Great Britain сіла на мілину через навігаційної помилки.[14] Вимоги Кунарда до своїх капітанів були такі: "Ваш корабель завантажений, - беріть його. Швидкість нічого, слідуйте своїм шляхом, ведіть пароплав в безпеці, приведіть його в безпеці - безпека це все, що потрібно".[14] Зокрема, постійні інспекції Чарльза Мак-Айвер відповідали дисципліні компанії з безпеки.[7]
Малюнки пароплава Asia з Лондонської газети.
Нова конкуренція 1850-1879 років
У 1850 році американська «Collins Line» і британська «Inman Line» почали новий атлантичний сервіс пароплавами. Американський Уряд виділяв «Collins» велику щорічну субсидію для експлуатації чотирьох дерев'яних колісних пароплавів, які перевершували найкращій Кунарда.[11]«Inman» показали, що гвинтові пароплави з залізним корпусом і скромною швидкістю можуть бути прибутковими без субсидій. «Inman» також став першою пароплавною лінією, яка перевозила стіередж пасажирів. Обидва новачка постраждали від великих катастроф 1854 року.[1] Наступного року «British & North American Royal Mail Steam Packet Company» чинила тиск на «Collins Line» вводом в експлуатацію свого першого колісного пароплава із залізний корпусом Persia, який виграв Блакитну Стрічку Атлантики завершивши рейс від Ліверпуля до Нью-Йорку за 9 днів 16 годин, в середньому швидкість становила 13,11 вузлів.[15]
Під час Кримської війни «British & North American Royal Mail Steam Packet Company» поставляє 11 пароплавів для військової служби. Всі британські маршрути в Північній Атлантиці були призупинені до 1856 року, за винятком Кунардського сервісу Ліверпуль-Галіфакс-Бостон. Тоді як для «Collins Line» фортуна посміхнулася через відсутність конкуренції під час війни, але вона рухнула після втрати двох додаткових пароплавів в 1858 році. «British & North American Royal Mail Steam Packet Company» виявилися провідним перевізником салонних пасажирів і в 1862 році ввела в експлуатацію свій колісний пароплав Scotia, - останній колісний пароплав, який виграв Блакитну Стрічку Атлантики. «Inman» перевозить більше пасажирів через власний успіх в іммігрантському сервісі. Щоб успішно конкурувати, в травні 1863 року Кунард почав додатковий сервіс Ліверпуль-Нью-Йорк гвинтовими пароплавами з залізним корпусом, які були орієнтовані на стіередж пасажирів (пасажири того часу з найгіршими умовами на пароплаві). Починаючи з China, лінія також замінила на Нью-Йоркському поштовому сервісу три останніх дерев'яних колісних пароплава на залізні гвинтові пароплави, які перевозили тільки салонних пасажирів.[1]
Пароход Abyssinia 1870 року.Пасажирський пароплав Bothnia був побудований для «Cunard Line» в 1874 році.Надруковано в 1874 році. Опубліковано 22 січня 1875 року.
Коли в 1865 році помер Самюель Кунард, такий же консервативний Чарльз Мак-Айвер взяв на себе роль Кунарда.[7] Компанія зберегла своє небажання до змін і конкуренти обігнали її, бо швидше адаптували нової технології.[11] У 1866 році «Inman» почала будувати експрес-лайнери, які приводилися в рух гвинтом і відповідали прем'єр-одиниці Cunard-а, пароплаву Scotia. Cunard відповів своїм першим швидкісним гвинтово-приводимим пароплавом Russia, який послідував за двома великими випусками.[1]
У 1867 відповідальність за поштові контракти була переведена назад до Поштового Офісу і було відкрито для торгів. Cunard, «Inman» і «German Norddeutscher Lloyd» - кожна за рішенням отримала один з трьох щотижневих Нью-Йорк поштових сервісів. Раз в два тижні маршрут до Галіфакс, який раніше належав Cunard, одержав «Inman». Cunard продовжував отримувати 80000 £ субсидій (5165840 £ станом на 2011 рік), в той час як «German Norddeutscher Lloyd» і «Inman» отримували плату за морські поштові витрати. Два роки по тому був повторний конкурс на сервіс і Cunard уклала контракт на сім років, два щотижневих поштових сервіс-рейса до Нью-Йорку, на 70000 фунтів стерлінгів на рік. «Inman» була нагороджена контрактом на третій щотижневий сервіс-рейс до Нью-Йорку на сім років 35,000 £ на рік.[16]
У 1871 році обидві компанії, «Cunard» і «Inman», зіткнулися з новим суперником «White Star Line», коли вона ввела в експлуатацію Oceanic і його п'ять сестер. Нові рекордсмени «White Star» були особливо економічні через їх застосування складних двигунів. «White Star» також встановлює нові стандарти для комфорту, поміщаючи салону їдальні на миделі і подвоюючі розміри кают. «Inman» відновлений власний експрес-флот за новими стандартами, але Cunard відстав від обидвох конкурентів. Протягом 1870-х років рейси Cunard-а були довше за часом, ніж рейси «White Star» або «Inman».[1]
Паніка 1873 року почала п'ятирічну депресію з судноплавства, що породило скруту з фінансами у всіх трансатлантичних конкурентів.[1] У 1876 році поштові контракти закінчилися, і Поштовий Офіс закінчив видавання субсидій обом компаніям - Cunard і «Inman». Нові контракти оплачувались на основі ваги, в розмірі істотно вище, ніж оплачував Поштовий Офіс США.[9] Щотижневі поштові відбуття до Нью-Йорку Cunard зводить до одного і «White Star» була нагороджена третім поштовим відбуттям. Щовівторка, четверга та суботи лайнер з однієї з трьох компаній відбував з Ліверпулю з поштою до Нью-Йорку.[17]
Для залучення додаткового капіталу в 1879 році приватна «British & North American Royal Mail Steam Packet Company» була реорганізована в громадську акціонерну корпорацію «Cunard Steamship Company, Ltd.», яка діяла з 1879 до 1934 року.[1]
Логотипи «British & North American Royal Mail Steam Packet Company».
З самого початку пароплави «British and North American Royal Mail Steam Packet Company» використовували характерну для лінії червону (червоно-помаранчевого чи кіноварного кольору) трубу з двома або трьома вузькими чорними смугами (але вузькі смуги не були чорними, а були швами труби і були пофарбовані також в червоний колір і виглядали здалека як чорні смуги) і чорний топом. Схоже, що Роберт Нейпіа був відповідальним за цю ознаку. Його верфі в Глазго використовували цю комбінацію раніше, в 1830 році, на приватній паровій яхті Томаса Асшетон Сміта (англ.Thomas Assheton Smith) "Menai". Реконструкція її моделі в Музеї Транспорту в Глазго довела, що яхта мала кіноварного кольору трубу з чорними смугами і чорним топом.[18]
Пароплави «British & North American Royal Mail Steam Packet Company» і її власників.
Основні джерела: [16][19][20] і статті з англійської та німецької вікіпедій "Cunard Line".
Період з 1840 до 1853.
В цей період всі пароплави компанії були колісними пароплавами і мали корпус з деревини.
Спуск на воду / Здали / Роки в компанії
Ім'я Тоннаж Довжина/ Ширина/ Осадка
Верф
Тип судна Двигун
Статус / Доля
1836 / 1840-1846
Unicorn GRT=650
прибережний колісний пароплав з деревини
прибережний пароплав куплений для додаткового сервісу до Монреалю. Продали в 1846 році.
Заложили в 1856 році. З 1856/1857 року власники «European and Australian Line» («E&A») і пароплав назвали Australasian. У 1859 в «Cunard Line», переіменовали в Calabria (I). Продали в 1876 році.
Початкові власники John Burns, J. C. Burns and Charles McIver (mgr, C. McIver), Ліверпуль. Вийшов в перший рейс 1 травня 1860 року. З 1860 до 1884 в трансатлантичному сервісі. У 1873 році перебудували і подовжили в Белфасті — GRT=2393, довжина 339 футів. З 1878 року в «Cunard Steamship Co.». З 1884 року в Середземноморському сервісі. У 1898 році здали на скрап.
пасажирсько-вантажний пароплав — трансатлантичний лайнер; паровий, одно-гвинтовий двигун, 280 HP Швидкість 11 вузлів
Спочатку призначався для середземноморського сервісу, а з 9 серпня 1865 року, почав свій перший трансатлантичний рейс Ліверпуль-Галіфакс-Нью-Йорк. Кораблетрощення 17 травня 1872 року на скелі Таскар {англ.Tuskar Rock), Протока Св. Геогія (англ.St George's Channel), — без втрати життів.
↑ абвгдежиклмGibbs, Charles Robert Vernon (1957). Passenger Liners of the Western Ocean: A Record of Atlantic Steam and Motor Passenger Vessels from 1838 to the Present Day. John De Graff. с. 52—92.
↑Corlett, Ewan (1975). The Iron Ship: the Story of Brunel's ss Great Britain. Conway.
↑ абвгFry, Henry (1896). The History of North Atlantic Steam Navigation with Some Account of Early Ships and Shipowners. London: Sampson, Low & Marston. OCLC271397492.
↑Ships of the Cunard Line; Dorman, Frank E.; Adlard Coles Limited; 1955
.svg){kind=small}
.jpg)
.png)
