Фаворити́зм — у феодальних державах покровительство з боку монарха, або інших високопоставлених осіб своїм улюбленцям (фаворитам) наданням їм високих посад, титулів, привілеїв. У Європі фаворитизм набув поширення за епохи абсолютизму[1].
Для фаворитизму характерно делегування деяких (або навіть більшості) повноважень монарха фавориту, або його ставленикам.
Фаворитизм набув найбільшого поширення при абсолютної монархії.
Причина фаворитизму криється в намірі монарха зосередити верховну владу в руках дуже невеликої групи людей, які часто не володіють видатними якостями, проте особисто відданих.
Фаворитизм при цьому зовсім не обов'язково був пов'язаний з інтимними стосунками монарха (або його чоловіка / дружини) з фаворитом, як це нерідко постає в сучасних стереотипах. Так, герцоґ Бекінґем, можливо, був фаворитом Якова I, але залишався другою людиною в країні і за його сина Карла I. Сексуальної складової не було і в іспанській посаді «валіде» (герцоґ Лерма, граф-герцоґ де Оліварес), яким королі доручали державні справи через особисту нездатність і схильність до благочестя, і в статусі фаворитів Петра I (Франц Лефорт) або Карла XII (Георг Герц).
Культурні передумови найвищого розвитку фаворитизму сформувалися завдяки поширенню ідеалів і моральних норм епохи Просвітництва.
В XVII–XVIII століттях фаворитизм став цілком повсякденним явищем у житті суспільства. У Франції існувало навіть поняття «офіційна фаворитка», яка від всіх інших відрізнялася тим, що мала практично необмежений вплив на короля. Такою фавориткою була, наприклад Маркіза де Помпадур.
Тема фаворитизму часто обігрується в історичних і псевдоісторичній літературі. Приклади — «Віконт де Бражелон» О. Дюма, «Крижаний будинок» І. Лажечникова, серія Анни та Сержа Голон «Анжеліка». У п'єсі Фрідріха Шиллера «Підступність і кохання» з усім драматизмом показані терзання фаворитки — леді Мільфорд.
У 1974 році Жан Беренже опублікував в "Annales" фундаментальне дослідження з цього питання "Pour une enquête européenne, l'histoire du ministeriat au XVIIe siècle". На думку Беренже, одночасний успіх міністрів-фаворитів у кількох монархіях 17-го століття не був випадковим, а відображав певні зміни, що відбувалися в той час. Робота J.H. Elliott та Laurence Brockliss (результатом якої стала збірка есе "Світ фаворитів"), присвячена дослідженню питання, висунутого Bérénger, стала найбільш важливим порівняльним дослідженням цієї теми.[2]
Н. Кононенко. Фаворитизм політичний // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.743 ISBN 978-966-611-818-2