Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні — рухи, учасники яких виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність, складова дисидентських рухів 1960—1980-х в СРСР.
Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:
- український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),
- рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),
- рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),
- рух за соціально-економічні права.
Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у тому числі і в УРСР стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.
Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом. У 2-й половині 1950-х — на початку 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): «Союз борців за звільнення України» (середина 1950-х рр., у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956–61, поширював свій вплив серед населення Львівської області), Український національний фронт (1964–67, у Львівській, Івано-Франківській, Кропивницькій, Донецькій областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960–61, у Львівській обл.), «Українська національна комуністична партія» (1971–72, м. Київ), «Партія національного прогресу» (кінець 1970 — початок 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то чимало інших організацій і груп («Підпільний центр «Свобода» у м. Костянтинівка Донецької обл., «Демократичний союз соціалістів» у смт Серпневе Одеської обл., «Боротьба за громадську справедливість» у Миколаївській обл., «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.
Етапи українського дисидентського руху
В історії українського дисидентського руху вирізняють два етапи. На першому етапі (2-га пол. 1950 — серед. 1960-х рр.) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, нац. символіки, на другому (серед. 1960-х — 1970-ті рр.) — надзвичайно важливим стало поширення легальних форм боротьби. Останнє знайшло вираження в широкій петиційній кампанії («Лист 78-ми», «Лист 139-ти»), відкритих акціях протесту (демонстративна акція в київ. кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» 14 вересня 1965; мітинги біля пам'ятника Т.Шевченку в Києві, особливо з приводу відзначення чергової річниці перепоховання праху Т.Шевченка в Україні 22 трав.), актах самоспалення, здійснених В.Макухом, О.Гірником, М.Береславським, формуванні громадських організацій на захист деяких політв'язнів («Громадський комітет на захист Ніни Строкатої», 1971), заснуванні в листопаді 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка діяла на основі підписання керівництвом СРСР Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Фінляндія, 1975).
Боротьба за повернення на свою історичну Батьківщину
У літописі опозиційного руху 2-ї пол. 1950–1980-х рр. в Україні значне місце посідає боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих міжнародними актами, конституціями СРСР та УРСР. Перші кроки в становленні кримськотатарського національного руху спостерігалися вже наприкінці 1940-х рр. Вони виявились у нестримному прагненні кримських татар зберегти власну самобутність, мову, культуру; в масових утечах з місць «спецпоселення» (див. Депортація кримськотатарського народу 1944), порушенні встановленого режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного гуртка «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину» на чолі з М. Джемілєвим, М. Омеровим, М. Османовим, Р. Годженовим та ін.
Значний прошарок опозиції в Україні становив єврейський національний рух, представлений двома основними течіями — «еміграційників» (домагання реалізації права на еміграцію) і «культурників» (відродження історично-культурних традицій українського єврейства). Активісти єврейського національного руху Й. Зісельс, Я. Левін, Я. Меш, О. Парицький докладали чимало зусиль для створення нелегальних культурно-освітніх центрів — «ульпанів» — у Києві, Харкові, Одесі, задоволення релігійних потреб єврейської меншини (див. Юдаїзм в Україні), подолання проявів побутового і державного антисемітизму (див. Антисемітизм в Україні).
Релігійне дисидентство
Антицерковна кампанія 2-ї половини 1950 — початку 1960-х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням «релігійності», адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. В лоні РПЦ існувало кілька течій, спрямованих як проти Московського патріархату, так і проти державних органів. Ідеться про спробу створення в 1-й половині 1950-х рр. єдиної незалежної української церкви, про діяльність «Комітету відновлення Церкви і боротьби за її канонічну чистоту» і «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР», прилюдні виступи єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія (Дикуна) проти грубого втручання держави у справи церкви, правозахисну діяльність священників П. Здрилюка, В. Романюка (див. Володимир), протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.
Серйозною силою був рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору Української греко-католицької церкви 1946 і виявився у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих: «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Й. Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» (кер. — І. Гель), акціях протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величковського, Р. Бахталовського.
В опозиції до режиму перебували представники римо-католицьких та юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня (див. Адвентизм), п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня»), поширювали релігійний «самвидав», апелювали до світової громадської думки.
Союзне і республіканське партійно-державне керівництво офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режимові, характеризуючи представників останньої не як опозиціонерів, а як «відщепенців», «кримінальних злочинців», послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. Відповіддю на активізацію дисидентського руху стали політичні репресії, які проводилися за допомогою розгалуженого карального апарату та спиралися на відповідну законодавчу та нормативну базу радянського комуністичного режиму.
Провідні учасники руху
Див. також
Джерела
