Три корейські держави

Три корейські держави
Три корейські держави
наприкінці V століття
Корейська назва
Транскрипція Самгук
Хангиль 삼국
Ханчча 三國
Історія Кореї
Доісторична Корея
Кочосон, Чінгук
Ранні корейські королівства
Пуйо, Окчо, Тон'є, Самхан, Конфедерація Кая
Три королівства
Когурьо, Пекче, Сілла
Об'єднане Сілла, Пархе
Пізні три королівства
Корьо: Кіданьські війни, Монгольські вторгнення
Чосон: Імджинська війна
Корейська імперія
Генерал-резиденти
Під контролем Японії:
Генерал-губернатори, Тимчасовий уряд Республіки Корея
Розділена Корея:
Корейська війна, Північна, Південна Корея
Хронологія, Військова історія, Список монархів
Портал «Корея»

Період трьох держав (кор. 삼국 시대, 大韓民國, латиніз. samgug sidae) — назва періоду в історії Кореї з 57 року до н. е. до 668 року, коли на території Корейського півострова та Маньчжурії домінували три корейські ранньофеодальні держави: Когурьо, Сілла і Пекче.[1] Крім них на півдні Корейського півострова існувала племінна конфедерація Кая[1] та Пуйо[2]. Внаслідок постійної боротьби між цими державами наприкінці VII століття за підтримки китайської династії Тан державі Сілла вдалося об'єднати корейські королівства в єдину державу.[1]

Назва

Слово «Самгук», що означає по-корейськи «Три держави», використовувалося в корейських назвах класичних текстів «Самгук Сагі» і «Самгук Юса».[джерело?]

Історія

Заснування

Згідно з Самгук сагі, найдавнішим письмовим документом з історії Кореї, що зберігся дотепер, державу Сілла було засновано в 57 році до н. е., Когурьо — в 37 році до н. е. (за позицією влади КНДР — у 227 році до н. е.) і Пекче — у 18 році до н. е. Втім, з оцінки розвитку соціальних інститутів і відносин з Китаєм першим сформувалося Когурьо, згодом Пекче і насамкінець Сілла.[3]

Згідно з літописною традицією період трьох держав розпочався 57 до н. е., коли держава Саро (пізніша назва Сілла) у південно-східній частині півострова здобула автономію від китайської імперської династії Хань. Держава Когурьо, розташована на північ і південь від річки Ялуцзян (корейська назва — Амнокан), територію якої сьогодні поділяють Китай і КНДР, здобула незалежність від Китаю в 37 до н. е. У 18 до н. е. два сини правителя Когурьо, не бажаючи воювати за владу, втекли з держави й заснували державу Пекче на південному-заході півострова. Столицею Пекче спочатку був Хансон (теперішній Кванджу), а згодом — Унчхон (теперішній Конджу), і насамкінець — Сабі (у нинішньому повіті Пуйо). У I столітті н. е. від Пекче відділилась Кая.

Розвиток

Когурьо, яке вело численні війни проти Китаю, було своєрідним щитом для інших корейських держав. Когурьо стало повноцінною державою під час правління Теджодевана (53—146). Пекче, яке було розташоване в басейні річки Хан, в часи правління Кої (234—286) поглинуло конфедерацію Махан і стало сильною державою. Географічно ізольоване Сілла стало повноцінною державою під правління Немуля (356—402) після приєднання інших членів племінного об'єднання Чінхан.[3]

Падіння Ханьської династії на початку III століття позбавило три корейські держави від необхідності протистояти зовнішній загрозі. Культура у всіх трьох держав була спільною. Починаючи з I століття серед вищих кіл корейського суспільства почало поширюватися конфуціанство, яке пізніше було доповнене буддизмом.

Когурьо, найбільша з трьох держав, мала в різні періоди своєї історії дві різні столиці — Хвандо (нині Цзіань на китайському березі річки Ялуцзян) і Пхеньян. Когурьо, яке спочатку виникло на кордоні з Китаєм, поступово розширило свої володіння за рахунок Маньчжурії. Культурний вплив Китаю зберігався до кінця IV століття, коли 372 року як офіційну релігію було прийнято буддизм. Приблизно в той же час це сталося і в Пекче. Панування Пекче поширилося майже на половину південної частини півострова.

Держава Саро в першій половині IV століття повністю приєднало до себе Кая. У 503 вона змінила свою назву на Сілла. Столиця Сілли була в сучасному Чинджу. Буддизм став тут офіційною релігією в 528.

З розширенням території трьох корейських держав між ними почалася боротьба за домінування на всьому Корейському півострові, яку прагнули використовувати в своїх цілях феодальні правителі Китаю. Імператор Ян-ді в 612 спорядив величезну армію і відправив її у похід з метою завоювання Когурьо, але зазнав поразки.

Об'єднання

Китайська династія Тан з 645 здійснила низку безуспішних походів проти Когурьо.[4] Втім, внаслідок постійних війн Когурьо з Китаєм часів династій Суй і Тан перше було сильно ослаблене. Водночас між Пекче і Сіллою відбулося декілька війн. Сіллі вдалося посилити власні позиції під керівництвом генералів Кім Чхун Чху (який пізніше став королем Муйолем) і Кім Юсіна. За військової підтримки династії Тан державі Сілла вдалося в 660 році завоювати Пекче, а вже в 668 — Когурьо.[5] Танська династія сподівалася закріпити за собою всі землі Когурьо і Пекче, але вона наштовхнулася на опір місцевого населення, підтримане її колишнім союзником — державою Сілла, яка почала домінувати на Корейському півострові.[джерело?] У результаті боротьби Сілли проти Китаю в 676 році танські війська були вигнані з Когурьо й Пекче, а державі Сілла вдалося до VIII століття об'єднати всю територію Корейського півострова.[5]

Таким чином завершився період трьох корейських держав і почалася історія об'єднаної держави Сілла.

Держави

Когурьо

Докладніше: Когурьо
Настінний розпис гробниці Когурьо

Когурьо було дуже войовничою державою;[6][7] воно було сильною імперією і однією з великих держав Східної Азії.[8][9][10][11] Найбільшої могутності держава досягла в п'ятому столітті, під час правління Квангетхо та його сина Чансухо, зокрема під час їхньої кампанії в Маньчжурії. Протягом наступного століття Когурьо було панівною державою в Маньчжурії і на Корейському півострові.[12] Когурьо зрештою окупувало Ляодунські рівнини в Маньчжурії і територію, де сьогодні розташований Сеул. Квангетхо вдалося на певний час частково об'єднати корейські держави.[13][14]

Пекче

Докладніше: Пекче

Пекче було засноване як член племінної конфедерації Махан. Двоє синів засновника Когурьо, не бажаючи брати участь у конфлікті за спадщину, заснували власне королівство Пекче поблизу сучасного Сеула.[15][16][17]

Пекче поглинуло та завоювало інших членів конфедерації Махан і у IV столітті, на піку своєї могутності, контролювало більшу частину заходу Корейського півострова. Буддизм безперешкодно почав проникати до Пекче з Когурьо в 384 році.[12]

Пекче було великою морською державою;[18] її позиції в мореплавстві зробили її «Фінікією Східної Азії» і сприяли поширенню буддизму в Східній Азії і континентальної культури в Японії[en].[19][20] Пекче відігравало фундаментальну роль у передачі культурних і матеріальних досягнень до стародавньої Японії, включно з китайською писемністю, китайською та корейською літературами, такими технологіями як чорна металургія і кераміка, архітектурними стилями, шовківництвом та буддизмом.[11][12][21][22]

Пекче певний період часу було сильною військовою державою на Корейському півострові, особливо під час правління Кинчхого,[23] проте королівство зазнало нищівної поразки від Квангетхо і занепало.[16]

Сілла

Позолочена бронзова статуя Майтреї, VII століття
Докладніше: Сілла

Сілла була найменшою і найслабшою з трьох корейських держав, проте вона використовувала хитрі дипломатичні засоби для укладання опортуністичних договорів та союзів із сильнішими корейськими королівствами, а згодом — з Китаєм, що давало їй велику перевагу.[24][25]

Мова Сілла серед мов трьох корейських держав є найближчою до сучасної корейської, вона стала предком середньокорейської мови.[26]

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Mark Cartwright. Three Kingdoms Period in Korea. Ancient History Encyclopedia. Архів оригіналу за 14.04.2019. Процитовано 28.04.2019. (англ.)
  2. ↑ A Brief History of Korea, (2005), с. 23-24.
  3. ↑ а б A Brief History of Korea, (2005), с. 24-26.
  4. ↑ A Brief History of Korea, (2005), с. 28-29, 42-43.
  5. ↑ а б A Brief History of Korea, (2005), с. 42-44.
  6. ↑ Yi, Ki-baek (1984). A New History of Korea (англ.). Harvard University Press. с. 23—24. ISBN 9780674615762. Процитовано 28 квітня 2019 2016.
  7. ↑ Walker, Hugh Dyson (November 2012). East Asia: A New History (англ.). AuthorHouse. с. 104. ISBN 9781477265161. Процитовано 28 квітня 2019.
  8. ↑ Roberts, John Morris; Westad, Odd Arne (2013). The History of the World (англ.). Oxford University Press. с. 443. ISBN 9780199936762. Архів оригіналу за 3 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  9. ↑ Gardner, Hall (27 листопада 2007). Averting Global War: Regional Challenges, Overextension, and Options for American Strategy (англ.). Palgrave Macmillan. с. 158—159. ISBN 9780230608733. Архів оригіналу за 3 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  10. ↑ Laet, Sigfried J. de (1994). History of Humanity: From the seventh to the sixteenth century (англ.). UNESCO. с. 1133. ISBN 9789231028137. Архів оригіналу за 17 січня 2017. Процитовано 28 квітня 2019.
  11. ↑ а б Walker, Hugh Dyson (20 листопада 2012). East Asia: A New History (англ.). AuthorHouse. с. 6—7. ISBN 9781477265178. Процитовано 28 квітня 2019.
  12. ↑ а б в Korea's Three Kingdoms [Архівовано 2011-05-16 у Wayback Machine.]. Ancientworlds.net (2005-06-19). Retrieved on 2015-11-15.
  13. ↑ Kim, Jinwung (5 листопада 2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict (англ.). Indiana University Press. с. 35. ISBN 978-0253000781. Архів оригіналу за 4 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  14. ↑ Kings and Queens of Korea. KBS World Radio. Korea Communications Commission. Архів оригіналу за 22.03.2018. Процитовано 28 квітня 2019. [Архівовано 2016-08-28 у Wayback Machine.]
  15. ↑ Pratt, Chairman Department of East Asian Studies Keith; Pratt, Keith; Rutt, Richard (16 грудня 2013). Korea: A Historical and Cultural Dictionary (англ.). Routledge. с. 135. ISBN 9781136793936. Архів оригіналу за 17 січня 2017. Процитовано 28 квітня 2019.
  16. ↑ а б Yu, Chai-Shin (2012). The New History of Korean Civilization (англ.). iUniverse. с. 27. ISBN 9781462055593. Архів оригіналу за 17 січня 2017. Процитовано 28 квітня 2019.
  17. ↑ Kim, Jinwung (5 листопада 2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict (англ.). Indiana University Press. с. 28. ISBN 978-0253000781. Архів оригіналу за 17 січня 2017. Процитовано 28 квітня 2019.
  18. ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. East Asia: A Cultural, Social, and Political History (англ.). Houghton Mifflin. с. 123. ISBN 9780618133840. Процитовано 28 квітня 2019.
  19. ↑ Kitagawa, Joseph. The Religious Traditions of Asia: Religion, History, and Culture (англ.). Routledge. с. 348. ISBN 9781136875908. Архів оригіналу за 3 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  20. ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2013). East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Volume I: To 1800 (англ.). Cengage Learning. с. 104. ISBN 978-1111808150. Архів оригіналу за 3 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  21. ↑ Introduction Buddhism of Baekje into Japan. baekje.chungnam.net
  22. ↑ Farris, William Wayne, Japan to 1600: A Social and Economic History [Архівовано 13 червня 2014 у Wayback Machine.]. Honolulu: University of Hawaii Press, 2009, pp 68–87, 97-99, 101—105, 109—110, 116, 120—122.
  23. ↑ A Brief History of Korea, (2005), с. 29-30.
  24. ↑ Kim, Jinwung (2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict (англ.). Indiana University Press. с. 44—45. ISBN 978-0253000248. Архів оригіналу за 4 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  25. ↑ Wells, Kenneth M. (3 липня 2015). Korea: Outline of a Civilisation (англ.). BRILL. с. 18—19. ISBN 9789004300057. Архів оригіналу за 3 грудня 2016. Процитовано 28 квітня 2019.
  26. ↑ Переверзєв, Д. І. (2011). Комплексна модель узаємодії позамовних і мовних чинників формування фонетичних особливостей корейської мови. Проблеми семантики слова, речення та тексту (27): 185. Процитовано 28.04.2019.

Джерела

Література

Посилання

Strategi Solo vs Squad di Free Fire: Cara Menang Mudah!