Теа́тр абсу́рду, або драма абсурду — абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Голомоза співачка» (The Bald Soprano, 1950) французького драматурга Ежена Йонеско і «Чекаючи Годо» (Waiting for Godot, 1953) ірландського письменника Семюеля Беккета, чи п'єса «Святкування у садочку», написана чеським драматургом Вацлавом Гавелем у 1963 році.
Особливості жанру
Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а можливо, й жахливого настрою.
Історія
На початку 1950-х рр. у французькому театральному мистецтві заявив про себе новий напрям, що здобув широку популярність як «драма абсурду». Його засновниками стали Ежен Йонеско та Семюел Беккет.
Йонеску називав його «парадоксальним театром», а точніше — «театром парадоксів». Головною, для цього напряму є думка про те, що світ, життя, дійсність парадоксальні і абсурдні, тому, що людину не можуть зрозуміти інші, людина не в змозі зрозуміти сама себе. Умовами, що сприяли виникненню театру абсурду, стали, з одного боку, світовідчуття людини після другої світової війни (світ абсурдний, адже люди вбивають собі подібних). З іншого боку для людини 50-х рр. ясно означились риси сучасної цивілізації (розвиток радіо, телебачення). Разом з тим, посилились можливості маніпулювати людиною, людина знеособлювалась, уніфікувалась. І як реакція на все це, виникає мистецтво абсурду, сповнене песимістичного ставлення до життя, розгубленості, відчуженості. Проте, літературне коріння цього мистецтва знаходиться ще у фольклорі, в жанрі нісенітниці, пісні-перевертня.
Термін «Театр абсурду» вперше використаний театральним критиком Мартіном Ешліном (Martin Esslin), що написав 1962-го року книгу з такою назвою. Ешлін побачив у цих творах художнє втілення філософії Альберта Камю про безглуздість життя у своїй основі, що й проілюстрував у своїй книзі «Міф про Сізіфа». Вважається, що «Театр абсурду» йде коріннями у філософію Дадаїзму, поезію з неіснуючих слів й абстракціоністське мистецтво1910-20-их. Незважаючи на гостру критику, жанр отримав популярність після Другої Світової війни, що вказала на значну невизначеність людського життя. Введений термін також зазнавав критики, з'явилися спроби його заміни на «Анти-театр» й «Новий театр».
Мистецтво абсурду зародилось на російському ґрунті в 30-ті рр. в творчості Д. Хармс, К. Вапнов, О. Введенський та ін., які активно використовували нісенітницю. Нісенітниця створювалась за рахунок поєднання несумісних елементів, з позицій здорового глузду виходив абсурд. Філософським підґрунтям мистецтва абсурду став сюрреалізм. Їх поєднує «занурення в себе», заперечення логічних зв'язків. Але, якщо сюрреалісти прагнули створити вигаданий світ, «нової реальності», то абсурдисти вважали, що створений засобами їхнього мистецтва світ і є реальним, тому, що відтворює реальність. Глибокі зв'язки мистецтво абсурду має з екзистенціалізмом: світ людини — світ самотності, і ці світи не стикаються, не контактують між собою.
Отже, світ абсурдний, тому абсурдні і засоби художнього зображення, відтворення цього світу. Досягають цього драматурги мистецтва абсурду, розв'язуючи життєво цілісні елементи театральної вистави і порушуючи їх реальний взаємозв'язок. Дія їх творів відбувається невідомо де й коли. Неможливо навіть приблизно визначити, коли розігрується дія тієї чи іншої п'єси. Безликим є і місце дії. Дія незначної частини п'єс відбувається у невеликих приміщеннях, кімнатах, квартирах зовсім ізольованих від зовнішнього світу. Порушується і часова послідовність подій. В п'єсі «Голомоза співачка» Е. Йонеско годинник, за словами автора, відбиває 17, а можливо відбиває скільки завгодно. Два акти п'єси «Чекаючи на Годо» С. Беккета розділяє ніч, «а можливо — 50 років». Цього не знають і самі персонажі. Порушується логіка в діалогах. Граматично фрази побудовані правильно, але змістове поєднання призводить до алогізму. На цьому ж засобі будується нісенітниця, безглуздя, яка стає елементом поетики театру абсурду. Циклічно замкнуто побудовані епізоди і всередині п'єси: виказана одним із героїв думка повторюється в кінці діалогу іншим героєм, ніби замикаючи коло.
Життя в п'єсах театру абсурду йде і навіть виникає під знаком смерті. Герої роблять спроби покінчити життя самогубством, або ж вмирають. Прикладом чорного гумору може слугувати назва п'єси американського абсурдиста Артура Копіта «Тату, тату, бідний тату, ти не вилізеш із шафи, ти повішений мамою між сукнею і піжамою». Майже всі герої п'єс мистецтва абсурду мають риси фізичних вад; герої позбавлені індивідуальності. Прийом нівелювання героїв, особистості створюються шляхом надання всім персонажам п'єси одного й того ж імені (як в п'єсі Беккета «Неназиваний» чи в «Голомозій співачці» Йонеско, де в покійного Боббі Ватсона, вдова — Боббі Ватсон, діти — Боббі Уотсон і двоюрідний брат, за якого хоче вийти вдова, теж Бобі Вотсон). Йонеско вважав, що герої його ранніх п'єс просто «механізми», тому що живуть в «безликому світі», в «світі колективізму». Під «світом колективізму» письменник розумів все сучасне суспільство. Песимістичне ставлення до життя, спроби покінчити з ним, наявності фізичних вад у героїв пояснюються самотністю людини. На перший план виходить тема некомунікабельності людини, органічної нездатності людини зрозуміти одна одну і домовитись.
Нью-йоркська театральна компанія без назви № 61 (Untitled Theater Company #61) заявила про створення «сучасного театру абсурду», що складається з нових постановок у цьому жанрі й перекладань класичних сюжетів новими режисерами. Серед інших починань можна виділити проведення Фестивалю робіт Ежена Іонеско.
