Мікроінтерва́ліка[1] (від грец.μιχρος — маленький і лат.intervallum), також мікрохрома́тика,[2][3]мікрото́новість,[4][5]мікрото́ніка[6][7] (від грец.μικροτονική, що не має прямого стосунку до тоніки та означає лише вживання мікротонів, як діатоніка означає лише вживання тонів) і т.і.[8] — звуковисотна система, де є інтервали менші за півтон — мікроінтервали. Висоти, що не збігаються із стандартно темперованими, є мікротонові, бо відрізняються від темперованих на мікроінтервали.
До мікроінтервалів відносяться, наприклад, 1/4 тону, 1/6 тону, коми: Піфагорова (бл.1/9 тону), Дідімова (1/10 тону), хрома (1/12 тону) а також складні інтервали (напр. 3/4 тону тощо).
Присутність у музичних культурах
Мікроінтерваліка була властива музиці стародавньої Греції (т.зв. ен(г)армоніка (грец.εναρμονιον), поширена в музиці Індії (октава ділиться на 22 ступені — «шруті»), арабського макаму, азербайджанського мугаму, таджицького макому (шашмакому), індонезійського гамелану та більшості інших музичних культур. Нетемперовані семиступеневі лади властиві і українському (особливо західно-українському) фольклору. Так, наприклад, характеристика гуцулського ладу, як мінорного з підвищеною IV та VI ступенями є вельми приблизним наближенням народної практики до норм європейської професійної традиції.[4]
У європейській академічній музиці
Експерименти з використання мікроінтерваліки здійснювали музикознавці епохи Відродження — Маркетто Падуанський, Джон Хотбі[9], та Нікола Вичентино). Гійом Котле використовував 19-тоновий поділ октави («Chromatic Chanson», «Seigneur Dieu ta pitié», 1558).
Як професійна техніка композиції в Європі і США, мікроінтерваліка з'явилась у XX столітті. Мікротонові теорії (наприклад, І. Вишнеградський, А. Оголевца, А. Габи, А. Д. Фоккера тощо) не отримали широкого визнання в музичній науці[10] і не були прийняті найбільшими композиторами XX століття[джерело?]. Музика Вічентіно, Вишнеградського, Габи, Х. Бадінгса, Г. Парча тощо зберігає статус екзотичного явища в історії так званої серйозної західної музики[джерело?].
Ширше і систематичне застосування мікроінтерваліка отримала в другій половині ХХ ст., що було пов'язано з розвитком сонористики (творчість В.Лютославського, К. Пендерецького цього періоду). В творчості радянських композиторів (А. Шнітке, С. Губайдуліна, Е. Денісов) 60-х — 90-х років, мікроінтерваліка використовується переважно як ладо-інтонаційний засіб; у спектральній музиці (французькі композитори — Жерар Грізе, Гюґ Дюфур, Трістан Мюрай та ін.) — основа «спектральної» (тобто побудованої на особливостях спектру звуку) гармонії тощо Мікротоновим за своєю сутністю був синтезатор АНС, сконструйований радянським інженером Є.Мурзіним в кінці 1960-х років. Приклади використання мікроінтерваліки можна знайти і в партитурах українських композиторів (В. Рунчак, А. Загайкевич та ін.)
Проте використання мікроінтерваліки пов'язане з цілою низкою проблем виконавського характеру (напр. на фортепіано та інших клавішних інструментах виконання мікроінтерваліки вимагає спеціального настроювання інструменту).
↑Когут 2005, с.21: «рос.неприемлемым следует считать и определение понятия “микротоника”»[5] [Архівовано 6 листопада 2013 у Wayback Machine.]
↑Когут 2005, сс.20-1: «рос.Неприемлемым, на наш взгляд, следует считать применение всё чаще появляющихся терминов “микротональность”, “микротоналика” и т. п. для определения микротоновой музыки, < … > лад или иная структура могут быть < … > не связанным с микротоновостью вообще, а производное новое понятие “микровысотное положение лада” нуждается в дополнительных трактовках и объяснениях, < … > неприемлемым следует считать и определение понятия “микротоника” < … > Желательно, чтобы авторы подобных терминов в случае их применения давали бы их четкие определения[6] [Архівовано 6 листопада 2013 у Wayback Machine.]»
↑В трактаті «Tractatus quarundam regularum artis musice» (не пізніше 1487); не виданий.
↑Авторитетні західні та радянські дослідження по гармонії (Шенберг, Шенкер, Хіндеміт, де ла Мотт, Тюлін, Бершадська і багато ін.) або не зачіпають мікротонових явищ в європейській музиці взагалі, або трактують їх як теоретичні та композиторські експерименти (Холопов).
Холопов, Ю. Н. Микрохроматика (російська) . Процитовано 28 жовтня 2013. // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники).(рос.)
Холопов, Ю. Н.; Кириллина, Л. В.; Кюрегян, Т. С.; Лыжов, Г. И.; Поспелова, Р. Л.; Ценова В. С. Музыкально-теоретические системы. Учебник для историко-теоретических и композиторских факультетов музыкальных вузов. М., 2006.
Haba, A. Neue Harmonielehre des diatonischen, chromatischen, viertel-, drittel-, sechstel- und zwölftel- Tonsystems. Leipzig, 1927.- 234 p.
McroFest (2001). Biographies of Conference Participants (англійська) . Conference and Festival of Music in Alternate Tunings. Архів оригіналу за 22 травня 2014. Процитовано 4 листопада 2013.
