Під час середньої Бронзової доби виникла Нурагійська цивілізація. В цей час населення острова було поділене на три великі етнічні групи: Іленси, Балари та Корси.
Невідомо якою мовою або мовами спілкувалися у Сардинії в Бронзову добу. Згідно з деякими дослідженнями прото-сардинська мова була схожа на Баскійську мову та мала деякі схожості з давньоіберійською та навіть етруською мовами. Інші дослідження кажуть що тоді було декілька мов, можливо пре-індоєвропейських чи індоєвропейських.
Давня історія
У 10-му столітті до нашої ери, фінікійці заснували міста і порти вздовж південно-західного узбережжя, такі як Кальярі, Bithia, Sulki і Tharros.
Південь від острова був частково захоплений карфагенянами в VI ст. до н. е. і був завойований римлянами в III ст. до н. е. Сардинія, за винятком центральної гірської місцевості, була сильно латинізована під час римського періоду. Сучасна сардинська мова вважається однією з найконсервативніших романських мов.[4][5][6]
Протягом середніх віків острів був розділений на 4 незалежних королівства (сард.Judicados, італ.Giudicati): Кальярі, Арбореа, Торрес (Логудоро) та Галлура. Всі вони, крім Арбореа, підпали під вплив морських республік Генуї та Пізи і деяких впливових родин цих міст, наприклад Доріа та делла Герардеска. Доріа заснували міста Альгеро та Кастельгенуїз (сьогодні Кастельсардо), а пізанці заснували Кастель ді Кастро (сьогодні Кальярі). Знаменитий граф Уголіно дела Герардеска, згаданий Данте Аліґ'єрі у його Божественній комедії, підтримував заснування шахтарського містечка Вілла ді К'єза (сьогодні Іглезіас), яке стало італійською середньовічною громадою разом з Сассарі та Кастель ді Кастро.
У XVI столітті та XVII столітті головні сардинські міста Кальярі (столиця королівства), Альгеро та Сассарі виявилися добре розташованими для торгівлі. Різноманітний склад їх населення свідчить про це: там були не тільки місцеві, але й люди з Іспанії, Лігурії, Франції та Корсики. В Сассарі та на території між Англоною та Галурою Корсиканці становили більшість населення принаймні з XV століття. Ця міграція з сусіднього острову, яка скоріш за все спричинила появу Тосканоподібних сассарського та галурського діалектів, продовжувалася до XIX століття.
Починаючи з 1850 року, коли були модернізовані сардинські шахти, обмежені групи кваліфікованих спеціалістів зі Штирії та Фрайбургу почали тимчасово заселятися в регіоні Інглесьєнте, особливо в шахтарських містах Монтевіккіо, Гуспіні та Інгуртосу. Деякий німецький вплив досі помітний в архітектурі та топоніміці. Тим не менш одночасний потік мігрантів з Апеннінського півострова на Сардинські шахтарські території був більший та стабільніший. Вони в основному приїжджали з Ломбардії, П'ємонту, Тоскани та Романьї. Згідно з переписом населення 1882 року на шахтах південного заходу Сардинії працювало 10 000 працівників, третина з яких приїхала з Апеннінського півострова[7].
В XX столітті відбулася величезна хвиля міграції з Апеннінського півострова під час фашистського періоду внаслідок державної політики. Люди в основному з Венето, але також з Марке, Абруццо та Сицилії приїжджали на Сардинію, переважно в нове шахтарське містечко Карбонія та села Муссолінія ді Сардена (зараз Арборея) і Фертілія. Після Другої світової війниІстрійські італійські біженці заселилися на узбережжі регіону Нурра, що на північному заході Сицилії. Сьогодні істрійська, венеційська та фріульська мови є поширеними у Фертільї, Терральбі та Арбореї. В той самий час італо-тунісці почали заселятися на малонаселеній території біля міста Кастіадас, що у провінції Кальярі[8].
Після Італійського економічного чуда почалося поступове переселення з внутрішніх територій на узбережжя та у міста і приміські території Кальярі, Порто-Торрес та Ольбії.
Демографія
Сардинія, маючи густину населення 69 чол./км2, що трохи більше третини середнього показника в країні, є четвертим найменш населеним регіоном Італії. Розподіл населення є аномальним в порівнянні з іншими регіонами Італії, що лежать мають вихід до моря. Всупереч загальній тенденції міські поселення переважають не на узбережжі, а в середині острова. Історичними причинами цього є постійні набіги Сарацинів у середні віки та болотистість прибережних рівнин. Ситуація змінилася з розвитком курортного туризму. Нині всі великі міста Сардинії розташовані на узбережжі, а середина острова малонаселена.
Сардинія є однією з так званих «Синіх Зон» — територій, де середня тривалість життя набагато більша ніж в інших місцях[13]. Сардинці разом з рюкюсцями (Японія) мають найбільший відсоток людей, яким більше 100 років, в світі. Головними причинами такого довголіття є генетичні особливості сардинців, спосіб життя, зокрема правильне харчування, та соціальна структура[14].
Місцева влада Сардинії веде список усіх сардинських організацій за межами острова. Станом на 2012 там записано 145 організацій.
Мови
Італійська мова, яка була введена законом від липня 1760 як офіційна мова П'ємонтського королівства на зміну іспанській мові, та сардська мова є найбільш поширеними на острові. Однак досить сувору систему освіти сардинська мова непопулярна серед молоді, значно менше людей нині знають цю мову. В результаті цього логудорський та кампіданійський діалекти були визнані ЮНЕСКО як такі, що перебувають під загрозою. Іншими мовами, які також використовуються на Сардинії, є сассарійська, галурійська, алгерська каталонська та лігурійська. Вони також перебувають під загрозою.
.jpg)
.jpg)
.JPG)
.jpg)
