Псалом 50 (у масоретській нумерації — 51-й) — псалом царя Давида, із покаянних псалмів[ru][1], очевидно написаний ним після публічного звинувачення придворним пророком Натаном у незаконному заволодінні чужою дружиною Вірсавією (майбутньою матір'ю Давида), посливши наказ направити її чоловіка Урія Хетеянина, вірного виконавця, в гущу битви та залишити одного.
Один із найбільш вживаних псалмів у богослужіннях та молитовних правилах римського та візантійського обрядів. Відомий початковими словам — лат. «Miserere mei» або (церк.-слов.) «Помилуй мя, Боже».
50-й псалом є одним з найчастіше вживаних у церквах візантійського обряду (православні та греко-католицькі) . Псалом 50 входить до числа ранішніх молитов та ряду канонів, є одним із трьох псалмів Третього часу Літургії годин, читається на утрені після Євангелія (в парафіяльній практиці зазвичай з нього співається тільки перший вірш). На літургії псалом 50 читається дияконом таємно під час кадіння перед великим входом, а останні вірші (Пс. 50:20-21) — священником після великого входу.
В католицькому богослужінні латинського обряду перші вірші псалма 50 (Пс. 50:1-4) читаються або співаються під час недільної літургії в ході початкових обрядів меси. Часто вони поєднуються з окроплюванням парафіян освяченою водою. 50-й псалом також часто використовується як респонсоріальний псалом Літургії слова (читається або співається між першим і другим біблійним читанням). Окремі вірші псалма використовуються як антифони під час богослужіння Попільної середи. У Літургії годин псалом входить до складу утрені, де читається кожну п'ятницю. Псалом часто використовується в особистому молитовної практиці, особливо в період Великого посту.
В талмудичному юдаїзмі 17 вірш «Господи, відчини губи мої, і уста мої возвістять хвалу твою» співається перед кожною молитвою «Аміда» тричі на день, а після молитви співають вірш «Нехай будуть із волі Твоєї слова моїх уст, а думки мого серця перед лицем Твоїм, Господи, скеле моя й мій Спасителю!» (Пс. 19:15).
(переклад Хоменка)[5]
і в глибині душі мудрости мене навчаєш.
Вірш 8 складає, напевно, основну змістовну проблему в Пс. 50:
Біблейські критики очікують, що вірш 8 має бути зв'язаний із попереднім 7 віршем («Я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене моя мати») в дусі паралелізму — так само, як і попередні вірші цього псалма. Структурно 8 вірш виглядає як аналог 7, однак логічного взаємозв'язку віршів 7 та 8 не продивляється[8]. В Септуагинті, Вульгаті та Єлизаветинській Біблії близькі по змісту слова «сокрытое» (невідоме) і «тайное» віднесені до другої частини вірша. В перекладах з Масори (крім синодального[ru]) «сокрытое» відноситься до першої половини вірша, «таємне» — до другої[9]. Що саме мається під «таємним» (прихованим) — довгий час являє предмет інтерпретацій теологів та різних богословських коментарів. Герман Гункель, наприклад, вважає, що текст так чи інакше зв'язує «істину» та «мудрість» із «таємницею» та «пітьмою» (das Verborgene, geheime Weisheit), та цю пітьму освіщує Божественная мудрість[10] (що, втім, не пояснює, чому знання про істину неодмінно має бути таємним, прихованим).
В вірші 9 іссоп — трава, вживана євреями для кроплення себе жертвенною кровью. Пучком іссопа, змоченого в крові агнця, закланого в пасхальну ніч, евреї мазали перекладини та косяки дверей своїх жител (Вих. 12:22).
У віршах 12-14 тричі підряд згадується «дух», але в різному контексті (д.-грець. πνεῦμα εὐθές, ἅγιόν, ἡγεμονικόν, лат. spiritus rectus, sanctus, principalis, СП[ru]: «дух правый, святой, владычественный»). Перший «дух» відноситься до псалмиста, другий — до Бога (єдине в Псалтирі та надзвичайно рідке у Старому Завіті згадування Духа Святого). Третє входження Септуагінта, Вульгата та Єлизаветинска Біблія відносять до Бога (із-за перекладу «ἡγεμονικόν»). В Масорі ж використовується прикметник, означаючий бажання добровільної жертви Богу від віруючого, таким чином цей «дух» переклади, що слідують Масорі, атрибутують не Богу, а псалмисту (напр., англ. willing spirit, нем. williger Geist).
По думці багатьох біблеїстів, два останні вірша псалма (20-21) — пізніше додавання до «аутентичного» тексту, оскільки в царювання Давида стіни Єрусалима не були зруйновані та богослужіння при Єрусалимському храмі не припинялись. Такий стан євреї переживали лише під час Вавилонського полону. В християнській традиції «законні жертви/жертви правди» та «телята на жертовнику/тельці на алтарі» трактуються як пророцтво Давида про новозавітну Жертву та Агнця.
Починаючи з епохи Відродження на латинський текст 50-го псалма було створено багато творів, які отримали назву «Miserere» (дослівно — «Помилуй») за першим словом псалма.
Найбільш ранній зразок цього жанру належить К. Фесті (написано в 1517 році). Надалі текст «Miserere» використовували композитори Відродження (Жоскен Депре, Палестрина, Орландо ді Лассо) та бароко (Жан Батіст Люллі, Алессандро Скарлатті, Грегоріо Аллеґрі та інші).
Твір «Miserere» Г. Аллеґрі для 9-голосного подвійного хору (близько 1638 року) свого часу отримав особливе визнання і його поширення було заборонено за межами собору св. Петра у Римі. За легендою, заборона була порушена 14-річним В.А. Моцартом, який, прослухавши твір Аллеґрі лише один раз, записав його музику по пам'яті. «Miserere» звучить у фіналі опери Джузеппе Верді «Сила долі». У XX столітті «Miserere» творили Генрік Гурецький, Арво Пярт.