PROFILBARU.COM

Окубо Тосіміті
Окубо Тосіміті
яп. 大久保利通
Ім'я при народженні	яп. 利済
Псевдо	正助 і 正袈裟
Народився	26 вересня 1830; Kōraid, Castle town of Kagoshimad, Kagoshima districtd, Каґошіма, Японія
Помер	14 травня 1878 (47 років); Kioichōd, Район Чійода, Токіо, Японія; ·різана рана
Поховання	Aoyama Cemeteryd
Країна	Японія
Діяльність	буші, політик, Ханські фракції
Alma mater	Zōshikand
Знання мов	японська
Учасник	Саґське повстання
Членство	Seichūgumid
Посада	Санйо (посада), Санґі, Lord of Home Affairsd, Lord of Home Affairsd і Lord of Home Affairsd
Батько	Ōkubo Toshiyod
Родичі	Ijūin Hikokichid, Ōkubo Toshitakad, Q100454845?, Ōkubo Toshitatsud, Toshiaki Ōkubod, Toshiharu Ōkubod, Yukiko Yoshidad, Ken'ichi Yoshidad, Toshiteru Ōkubod, Princess Nobuko, Princess Tomohito of Mikasad, Tsutomu Makinod, Асо Таро, Keizo Takemid і Noriko Horiuchid
У шлюбі з	Ōkubo Masukod
Діти	Makino Nobuakid, Ōkubo Toshitaked, Toshinaka Ōkubod і Toshikata Ōkubod
Нагороди
	; ; Медіафайли у Вікісховищі;

О́кубо Тосімі́ті (яп. 大久保利通, おおくぼとしみち; 26 вересня 1830 — 14 травня 1878) — японський політичний і державний діяч кінця періоду Едо — початку періоду Мейджі. Один із «трьох героїв реставрації Мейджі»^[4].

Самурай Сацума-хану, противник сьоґунату, ініціатор союзу з Тьосю-ханом. В ході реставрації провів земельну, адміністративну і податкову реформи, спрямовані на ліквідацію федеративного устрою Японії та створення могутньої унітарної Імперії. Віцепосол посольства Івакури (1871 — 1873). Виступав проти завоювання Кореї (1873). Імператорський радник, 3-й міністр фінансів Японії (13 серпня — 12 жовтня 1871), 1-й, 3-й і 5-й міністр внутрішніх справ Японії (29 листопада 1873 — 14 лютого 1874, 27 квітня — 12 серпня 1874, 28 листопада — 14 травня 1874). Сприяв вестернізації, розвитку японської промисловості та нарощування військової потужності країни. Після придушення Сацумського повстання 1877 року був вбитий самураєм Шімадою Ітіро.

Інші імена — Сьо́суке^[5] та Ітідзо́^[6]; псевдонім — Кото́^[7]

Короткі відомості

Окубо Тошімічі народився 26 вересня 1830 року в місті Каґошіма, в Сацума-хані. Його рід належав до самурайського стану, але мав невисокий статус пажів володаря хану.

У віці 17 років Тошімічі призначили підписарем ханського архіву. Проте 1849 року, через спалах боротьби довкола призначення наступного володаря Сацума-хану, в якій партія роду Окубо програла, батька хлопця покарали засланням і родина стала жити в злиднях. Ці події радикалізували Тошімічі, який зійшовся із представниками антиіноземного й антиурядового руху, та став активно цікавитися політикою. 1851 року він сприяв приходу до влади в Сацума-хані Шімадзу Наріакіри, який реабілітував усіх покараних трьома роками раніше.

Завдяки посередництву свого товариша Сайґо Такаморі, Тошімічі як представник реформаторської партії отримав посаду в центральному апараті нового володаря. Останній взявся за радикальні перетворення в хані, проте 1858 року раптово помер. Водночас сьоґунат розпочав політичні чистки радикальних реформаторів по всій країні, тому Тошімічі заходився підтримувати поміркованого Шімадзу Хісаміцу, брата покійного володаря, що був прибічником ідеї аристократично-самурайського союзу. 1860 року, завдяки протекції останнього, він став молодшим завідувачем фінансів Сацума-хану^[8], а згодом отримав призначення на посаду голови ханських комор^[9]. Юний господарник виконував роль посередника між провідниками хану та найнижчим прошарком місцевого самурайства, мав вплив на перших і на других, і завдяки цьому перетворився на одну з центральних політичних фігур Сацуми.

1866 року, разом із старим товаришем Сайґо Такаморі, Тошімічі налагодив зв'язки із Тьосю-ханом і уклав із ним таємний союз, спрямований на повалення сьоґунату та відновлення прямого Імператорського правління. До союзу також долучилися представники столичної аристократії на чолі з Івакурою Томомі. Рішення Тошімічі різко змінило поміркований курс Сацума-хану на радикальний і уможливило здійснення реставрації Мейджі.

Після постання нового Імператорського уряду в 1868 році, Тошімічі займав у ньому одну із ключових ролей. Він почергово призначався на посади молодшого радника, особливого радника^[10], радника-судді Служби внутрішніх справ^[11] та Імператорського радника. Спільно із Кідо Такайоші, Тошімічі виступив ініціатором земельної та адміністративної реформ, направлених на створення державного земельного фонду, ліквідацію автономних уділів ханів і появу сильного центрального урядового апарату. Поміж урядовців, більшість з яких була вихідцями з колишніх антисьоґунатівських уділів Сацума-хану, Тьосю-хану, Тоса-хану й Саґа-хану, він вважався поміркованим консерватором, що ратував за еволюційний розвиток країни, і часто стояв в опозиції до ліберально налаштованих Кідо Такайоші та Окуми Сіґенобу, які підтримували революційну вестернізацію.

Перебуваючи на посаді міністра фінансів протягом 13 серпня — 12 жовтня 1871 року, Тошімічі успішно здійснив реформу податку на землю. Того ж року його призначили віцепослом у посольство Івакури, яке вирушило до США та країн Європи з метою вивчити іноземний досвід державного управління. Під час подорожі Тошімічі був вражений США у рівні розвитку промисловості та торгівлі в США, а також військовою потугою Пруссії.

1873 року Токсіміті повернувся до Японії й під впливом побаченого став виступати за оновлення політичного курсу, спрямованого на розвиток японської промисловості та нарощування боєздатності країни. Він відхилив пропозицію Сайґо Такаморі завоювати Корею і домігся відставки з уряду усіх своїх інакодумців. Того ж року Тошімічі заснував центральне урядове Міністерство внутрішніх справ, при якому створив відділ розвитку промисловості та поліційний відділ. 29 листопада 1873 року він першим очолив це відомство й керував ним з перервами до 14 травня 1874 року.

За допомогою міністерства Тошімічі встановив особисту диктатуру. Більшість державних посад були роздані його однодумцям, вихідцям із колишнього Сацума-хану. Це був переший в новій історії Японії абсолютистський режим. Завдяки одноосібному керівництву Тошімічі вдалося в короткий термін модернізувати японську промисловість, збудувати військові заводи й текстильні фабрики у традиційних сільськогосподарських місцевостях, а також придушити за допомогою поліції Сацумське повстання під проводом Сайґо Такаморі. Для запобігання селянським виступам уряд знизив податки й зміг подолати політичну кризу 1877 року.

Попри успіхи в управлінні, диктатура Тошімічі, що базувалася на маніпулюванні Імператором та контролі за урядовими посадами, викликала багато нарікань зі сторони японських інтелектуалів, політиків та колишніх самураїв. 14 травня 1878 року група з шести осіб під проводом Шімади Ітіро атакували міністра в районі узвозу Кіої в Токіо. Нападики зарубали Тошімічі разом почтом і кіньми. На його тілі знайшли 16 ножових поранень.

В японській історіографії та історичній літературі Тошімічі традиційно постає як розумний політик-реаліст, який мав неабиякий політичний хист та досвід, і був на голову вище своїх колег урядовців у сфері державного будівництва. З іншого боку, постійно підкреслюються його холоднокровність, а подекуди жорстокість щодо політичних опонентів, навіть колишніх друзів, прагнення влади та нехтування думкою інших.

За заслуги покійного Тошімічі перед державою, його рід Окубо був прирівняний до титулованої шляхти кадзоку і отримав титул маркіза.

Див. також

Примітки

↑ Japan Search — 2020.
d:Track:Q62338567
↑ ^а ^б ^в Encyclopædia Britannica
d:Track:Q5375741
↑ ^а ^б ^в Енциклопедія Брокгауз
d:Track:Q237227
↑ яп. 維新の三傑, いしんのさんけつ. Термін, запропонований 1952 року японським істориком Токутомі Сохо у 50 томній праці «Історія японської нації нового часу» (近世日本国民史) для позначення Кідо Такайоші, Сайґо Такаморі та Окубо Тошімічі.
↑ яп. 大久保正助.
↑ яп. 大久保一蔵.
↑ яп. 甲東.
↑ яп. 勘定方小頭.
↑ яп. 御小納戸頭取.
↑ яп. 徴士.
↑ 参与内国事務局判事

Джерела та література

Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина XIX ст.). — К. : Либідь, 2007. — 560 с. — ISBN 966-06-0459-9