Ясудзіро Одзу народився 12 грудня1903 року в Токіо в сім'ї торговця добривами; батьки розлучилися, коли хлопчикові було 9 років. Виховувався у провінції. У шкільні роки любив дивитися голлівудські фільми, особливо з участю Чапліна, Ллойда і Інграма. Деякий час працював шкільним учителем.
Одзу прийшов у кіномистецтво у 1923 році, починав як помічник оператора при режисерові Тадамото Окубе на кіностудії «Сьотіку». Окуба став учителем Одзу, зробивши помітний вплив на його творчість, особливо на комедії. У 1926 році, відслуживши рік в армії, Одзу повернувся на «Сьотіку» вже як асистент режисера. Дебютував у німому кіносамурайською драмою «Меч покаяння» (1927). У 1929 році разом з режисерами Ясудзіро Сімадзу і Хейносуке Ґошо Одзу створив на студії «Сьотіку» новий жанр стрічок «буденного реалізму» («семінґекі»), що фіксували з гумором і співчуттям життя простих людей. У 1936-му одним з останніх японських кінорежисерів почав використовувати звук («Єдиний син»). Брав участь у японсько-китайській і Другий світовий війнах, у 1945 році шість місяців провів у британському таборі для військовополонених.
Після війни режисерський почерк Одзу зазнає зламу, він відходить від комедійних і кримінальних сюжетів і взагалі від драматизації подій у бік зображення повсякденного сімейного побуту, уникаючи прямого коментаря, витісняючи багато що в підтекст. Як пише Дж. Розенбаум, дійові особи фільмів Одзу зайняті, на перший погляд, нічим не примітними домашніми заняттями, проте режисер фіксує їх з такою значністю, начебто то були релігійні обряди.[3]
На могилу Ясудзіро Одзу шанувальники приносять його улюблений напій — саке
Ясудзіро Одзу вів холостяцький спосіб життя у будинку матері, іноді відвідував будинки розпусти, любив випити з друзями.[4] Волів працювати з одними і тими ж акторами, такими як Чішу Рю і Сецуко Хара.
Ясудзіро Одзу помер 12 грудня1963 року в день свого 60-річчя і похований на цвинтарі Монастиря Досконалого Просвітлення (яп.円覚寺) у священному місті Камакура (в префектурі Канаґава)[5]. На надгробку режисера накреслено символ Му[ru][6].
Характеристика творчості
Одзу черпав сюжети своїх фільмів з повсякденного життя японської сім'ї в епоху післявоєнної трансформації (вестернізації) традиційного суспільства. На відміну від А. П. Чехова і Джейн Остін, з якими його іноді порівнюють[7], картина світу і спосіб її представлення на екрані в Одзу зав'язані на специфічній культурній традиції, висхідній до буддизму і синтоїзму.[4] Стосунки між близькими людьми показані з тонким психологізмом, без критичних оцінок і сентиментальності[3].
У післявоєнні роки Одзу виробив унікальну режисерську техніку з такими відмітними рисами:
Крайня низька точка зйомки, немов би з точки зору людини, яка сидить на рогожі, при практично повній нерухомості камери. У глядача створюється враження, що він знаходиться в одній кімнаті з персонажами.
Переходи між сценами вирішуються не традиційними напливами і затемненнями, а за рахунок демонстрації місць дії до і після появи в них дійових осіб. Музика, якщо і звучить, то лише під час цих переходів.
Лаконізм розповіді призводить до того, що з нього випускаються драматичні події (весільна церемонія, напад важкої хвороби), які могли би викликати у глядача сплеск емоцій.
З іншим класиком японського кіно, Кендзі Мідзоґуті, Одзу зближує безпристрасна фіксація кінокамерою незначних, на перший погляд, подій, а також зведення до мінімуму ролі монтажу.[8]
У 1955 році Одзу був обраний головою Асоціації японських кінорежисерів, яку очолював аж до своєї смерті у 1963-му[5], у 1958 році нагороджений орденом «Мурасакі дзю хосе». За межами Японії до 1970-х років Одзу, як режисер, був практично невідомий. Місцеві кіностудії намагалися не показувати фільми «Бога кіно» за кордоном з побоювань, що вони не будуть зрозумілі, бо відображають «домашній» образ Японії, повсякденний життєвий устрій. На заході популярність до Одзу прийшла посмертно, після публікації у 1972 році монографії Пола Шредера.
У 1985 році німецький режисер Вім Вендерс зняв фільм «Токіо-га» про пошуки японської столиці, якою вона постала перед ним у фільмах Ясудзіро Одзу. Йому ж він присвятив (разом з Тарковським і Франсуа Трюффо) свій фільм «Небо над Берліном».[4] Вендерс називає творчість японця «довгочасною істиною, яка тривала від першого до останнього кадру»:
Такого представлення дійсності, такого мистецтва в кіно більше немає. Це було лише раз.[2]
Ричи Д. Одзу / Пер. с англ. М. Л. Теракопян. — М.: Новое литературное обозрение, 2014. — 264 с.: ил. (Кінотексти) ISBN 978-5-4448-0159-8
Bordwell D. Ozu and the Poetics Of Cinema. London: BFI; Princeton: Princeton UP, 1988
Joo W. The Cinema of Ozu Yasujiro: Histories of the Everyday : [англ.]. — Edinburgh University Press, 2017. — 224 p. — (Edinburgh Studies in East Asian Film). — ISBN 978-0-7486-9632-1.
Richie D. Ozu. Berkeley: University Of California Press, 1974
Schrader P. Transcendental Style In Film: Ozu, Bresson, Dreyer. Berkeley: University of California Press, 1972
Yasujiro Ozu: a critical anthology / John Gillett, David Wilson, eds. London: British Film Institute, 1976
Сато Тадао. Хронология // Кино Японии. — М. : Радуга, 1988. — ISBN 5–05–002303–3, 0-87011-507-3.(рос.)
ОДЗУ, Ясудзиро // Режиссерская энциклопедия. Кино Азии, Африки, Австралии, Латинской Америки / Т. Н. Ветрова. — М. : Материк, 2001. — С. 81-83. — ISBN 5-85646-053-7.(рос.)
Посилання
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Одзу Ясудзіро