PROFILBARU.COM

Николаїти (дав.-гр. Νικολαΐτης) — єретична течія в ранньому християнстві. Секта I століття. Згадується в Одкровенні Івана Богослова, де віддається похвала Ефеській церкві за ненависть до «справ николаїтів» (Об 2, 6), засуджує Пергамську церкву за те, що в ній ховаються ті , що «тримаються науки Николаїтів», і описує їх як прихильників вчення Валаама (Об. 2, 14–15, порівн. Числ 31, 16; 25, 1–2; 2 Петро 2, 15; Юд 11). Існують гіпотези, що николаїти вели аморальний спосіб життя, перекручуючи вчення ап. Павла про свободу (1 Кор 10, 23); проте, можливо, що «блуд» николаїтів — метафоричне позначення їх невірності істинному Богу.^[1]^[2]

Згадка в Новому Завіті

У Новому Завіті, в книзі Одкровення, Ісус Христос, звертаючись до церков (Об 1:1), розташованих в Азії (на території сучасної Туреччини), викриває Пергамську церкву, вказуючи на вчення Николаїтів, якого дотримуються деякі з її членів:

Так і у тебе є тримаються вчення Николаїтів, яке Я ненавиджу.

(Об'явл. 2:15)

Друга пряма згадка про Николаїтів знаходиться в цій же главі, звернена до Ефеської церкви:

Втім, те в тобі добре, що ти ненавидиш справи Николаїтів, яких і Я ненавиджу.

(Об'явл. 2:6)

Немає достатніх підстав пов'язувати николаїтів з Миколою з Антіохії (Дії 6:5), одним з семи Єрусалимських дияконів, як це робили Іриней Ліонський (Проти єресей, 1, 26, 3; 3, 11, 1) і деякі інші ранньохристиянські письменники. Климент Олександрійський вказує, що слова Миколи Антіохійського були неправильно витлумачені николаїтами, що апелювали до його авторитету.^[1]

У XI ст. термін «Николаїти» придбав нового сенсу: прихильники Григоріанської реформи, що передбачала обов'язковий целібат духовенства, називали николаїтами одружених священиків. Кардинал Гумберт Сільва-Кандідскій звинувачував в «николаїтській єресі» також одружене грец. духовенство^[3].^[1]

Трактування

Іриней Ліонський («Проти єресей», 1, 26, § 3), Єпіфаній Кіпрський («Панарий», «Κατὰ Νικολαϊτῶν ε', τῆς δὲ ἀκολουθίας κε'»), Іполит («Философумены», VII, 36) і Євсевій Кесарійський («Церковна історія», ІІІ, 29) називають це вчення єрессю і сектою. При цьому Євсевій по суті сам нічого нового не додає, а лише цитує «Стромати» Климента Александрійського (Книги 2-а і 3-я).

Інші николаїти

Під цим ім'ям відома також невелика секта в Чехії, заснована селянином містечка Власеник, на ім'я Микола, близько 1417 року. Вона вчила, що церква втратила свій нормальний вигляд, і, крім Біблії, допускала інше божественне одкровення, що отримується безпосередньо окремими особами з її середовища. Існувала в XVII ст. В 1676 р, видала своє «Сповідання віри».
Про николаїтів в Голландії та Англії див. фамілісти.
Імператор Генріх IV з салічної династії був у секті николаїтів. Хоча культ що відправлявся вважався таємним, про служіння «чорних мес» знали багато, причому шоку це у західноєвропейців не викликало. Саме імператор Генріх уклав союз із дочкою київського князя Всеволода Ярославича — Євпраксією Всеволодівною (імператриця Адельгейда), надіючись на військову та фінансову допомогу у політичних рішеннях першого. Цей шлюб не підтримав митрополит Іоанн, що, можливо, було причиною байдужості Всеволода до нового зятя. Євпраксія Всеволодівна не витримала жорстокості та аморальності чоловіка і постала протягом 1094–1095 рр. перед католицькими церковними соборами, звинувативши чоловіка в участі у николаїтських оргіях та інших аморальних вчинках. Євпраксію було прощено, а Генріху IV оголошено анахтему.^[4]^{[неавторитетный джерело?}^].

Примітки

↑ ^а ^б ^в Николаїти. catholicencyclopedia.in.ua (укр.). Архів оригіналу за 16 лютого 2019. Процитовано 16 лютого 2019.
↑ Николаиты, Библейская Энциклопедия Брокгауза. azbyka.ru (рос.). Архів оригіналу за 16 лютого 2019. Процитовано 16 лютого 2019.
↑ «Николаиты суть ученики Николая, одного из семи диаконов, поставленных апостолами. Они живут развратно. Свойства их вполне обозначены в апокалипсисе Иоанна, где сказано, что они учат, что ничего нет законопреступного в нецеломудрии и в еде идоложертвенного. Поэтому сказано об них [[|Отк]] 2:6): „В тебе хорошо то, что ты ненавидишь дела николаитов, которые и я ненавижу“.» (Ириней Лионский, Против ересей, Книга 1, Гл. XXVI, 3)
↑ Лев Гумільов. Від Русі до Росії // Нариси етнічної історії. М.: 2013. Изд. Айріс Прес.