PROFILBARU.COM

	Луїзіньйо
Особисті дані
Повне ім'я	Луїз Карлос Феррейра
Народження	22 жовтня 1958 (65 років)
	Нова-Лімаd, Мінас-Жерайс, Бразилія
Зріст	177 см
Вага	73 кг
Громадянство	Бразилія
Позиція	захисник
Професіональні клуби*
Національна збірна
	* Ігри та голи за професіональні клуби; враховуються лише в національному чемпіонаті.

Луїз Карлос Феррейра (порт. Luiz Carlos Ferreira), більш відомий як Луїзіньйо (порт. Luizinho, нар. 22 жовтня 1958, Нова-Ліма) — бразильський футболіст, що грав на позиції захисника.

Виступав, зокрема, за клуби «Атлетіко Мінейру» та «Спортінг», а також національну збірну Бразилії.

Клубна кар'єра

Луїзіньйо народився 22 жовтня 1958 року в місті Нова-Ліма в сім'ї Вітора Леонардо Феррейри (порт. Vitor Leonardo Ferreira) і Норіти Саломе (порт. Norita Salomé). Сім'я була дуже бідною, а тому Луїс Карлос був змушений з юних років працювати: допомагав матері продавати овочі, трудився чистильником взуття, працював алтарником в церкві Санта-Ефігенії і в телевізійній компанії Телесон^[1]. Між роботою Луїзіньйо грав в аматорській команді «Морро-Вельйо»^[2].

Коли йому було 12 років, його помітили скаути клубу «Вілла-Нова», які запросили молодого гравця до себе. Він провів у команді всі молодіжні рівні, поки головний тренер молодіжної команди, Нелсіньйо, що став за словами Лузіньйо його другим батьком, не порекомендував його до основного складу^[2]. Спочатку футболіст виступав на позиції центрального нападника, проте потім був переведений у захист^[3]. Його дебютною грою став матч з «Уберландією», в якій його команда перемогла 3:1^[4]. В основному складі «Віла-Нови» Луїзіньйо провів 3 сезони, поєднуючи роботу і виступи за клуб. Лише в 1978 році він підписав свій перший професіональний контракт^[1].

У 1979 році він перейшов до клубу «Атлетіко Мінейру», на правах оренди^[4]. Але всього через кілька місяців головний тренер команди, Прокопіо Кардозо, наполіг на покупці молодого футболіста^[2], за контракт з яким було заплачено 800 тис. крузейро^[1]. Він дебютував у складі команди 28 січня 1979 року в товариському матчі проти своєї колишньої команди, «Вілла-Нови», організованому з нагоди його трансферу; зустріч завершилася внічию 1:1^[3]. У першому ж сезоні в команді Луїзіньйо виграв чемпіонат штату Мінас-Жерайс. А всього він вісім разів перемагав з «Атлетіко» в цьому турнірі, а також тричі вигравав Кубок штату Мінас-Жерайс і один раз, в 1980 році, виграв срібні медалі чемпіонату країни. Останній матч за «Атлетіко Мінейро» Луїзіньйо провів 29 липня 1989 року на Кубок Бразилії проти «Наутіко Ресіфі», в якому його команда перемогла 3:0^[3]. Всього за команду з Белу-Орізонті футболіст провів 537 матчів і забив 21 гол.

1989 року уклав контракт з португальським «Спортінгом», у складі якого провів наступні три роки своєї кар'єри гравця. 26 серпня він дебютував у складі клубу в матчі з «Бейра-Маром», в якому його команда перемогла 1:0. Всього за сезон він провів 30 ігор і забив 3 голи, перший з яких 24 лютого 1990 року в матчі з «Пенафіелом». На наступний рік він допоміг клубу вдало виступити в Європі, де його команда дійшла до півфіналу Кубка УЄФА; по ходу турніру він забив важливий гол, зрівнявши рахунок у важливому чвертьфіналі з «Болоньєю». Сезон 1991/92 став останнім для Луїзіньйо в «Спортінгу»: однак незважаючи на 33-річний вік він залишався гравцем основи і лідером команди. 17 травня 1992 року він провів останній матч за клуб, в ньому «Спортінг» зіграв внічию з «Шавешом» (1:1). Всього за три роки в Португалії Луїзіньйо провів 98 матчів (82 в чемпіонаті) і забив 4 голи^[5]. Однак великих клубних досягнень не домігся^[6].

У 1992 році Луїзіньйо повернувся до Бразилії, ставши гравцем «Крузейру». Там футболіст провів три сезони. Після завоювання клубом Кубка Бразилії і перемоги в штаті Мінас-Жерайс він завершив кар'єру. Через два роки, захисник повернувся у футбол, щоб допомогти рідній «Вілла-Нова», яка прагнула вийти в Серію В чемпіонату Бразилії. За допомогою Луїзіньйо команда не програла жодного матчу в серії С і виграла турнір, повернувшись до другого бразильського дивізіону. Після цього, Луїзіньйо остаточно завершив ігрову кар'єру^[2].

Виступи за збірну

1980 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Бразилії.

У складі збірної був учасником чемпіонату світу 1982 року в Іспанії, де зіграв у всіх п'яти іграх своєї команди, яка не подолала другий груповий етап.

Загалом протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 4 роки, провів у її формі 32 матчі, забивши 2 голи.

Подальше життя

Завершивши кар'єру гравця, Луїзіньйо став тренером, працював з юнацькими командами «Атлетіко Мінейро» різних вікових груп. У 2001 році він, в ролі помічника головного тренера молодіжної збірної штату Мінас-Жерайс, переміг у чемпіонаті Бразилії серед штатів. Також Луїзіньйо працював асистентом головного тренера «Атлетіко», Марсело Олівейри^[2].

У 2001 році Луїзіньйо увійшов до списку 111 найвідоміших вихідців з Нови-Ліми за всю історію міста. У 2005 році він став міністром спорту та відпочинку Нова-Ліми^[7].

У 2009 році Луїзіньйо був нагороджений медаллю «За заслуги в галузі спорту Мінас-Жерайс», яку йому вручив губернатор штату Аесіо Невес^[2]. У січні того ж року він став президентом клубу «Віла-Нова», в якому почав кар'єру^[8].

Титули і досягнення

Володар Кубка Бразилії (1):

«Крузейру»: 1993

Переможець Ліги Мінейро (9):

«Атлетіко Мінейру»: 1978, 1979, 1980, 1981, 1982, 1985, 1986, 1989

«Крузейру»: 1994

Примітки

↑ ^а ^б ^в Os cinco melhores zagueiros que já vi jogar. Архів оригіналу за 3 січня 2012. Процитовано 26 листопада 2011.
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Luiz Carlos Ferreira^{[недоступне посилання з червня 2019]}
↑ ^а ^б ^в профіль на 100anosgalo
↑ ^а ^б Biografias. Luizinho. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 20 березня 2021.
↑ Luizinho-Central de classe pura. Архів оригіналу за 30 листопада 2020. Процитовано 20 березня 2021.
↑ Luizinho. Архів оригіналу за 11 травня 2021. Процитовано 20 березня 2021.
↑ Luis Carlos Ferreira (Luisinho). Архів оригіналу за 2 червня 2012. Процитовано 26 листопада 2011.
↑ Com ex-zagueiro Luizinho à frente, Villa Nova aposta na base. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 20 березня 2021.