Кульчицький Микола Леонідович

Кульчицький Микола Леонідович
Зображення
Дата народження	1 квітня 1906(1906-04-01)
Місце народження	Суботці, Дмитрівська волость, Олександрійський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Дата смерті	24 лютого 1989(1989-02-24) (82 роки)
Місце смерті	Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство	Російська імперія  СРСР Україна
Професія	кінооператор, оператор-постановник
Членство	Національна спілка кінематографістів України
Нагороди
IMDb	ID 0474462

Микола Леонідович Кульчицький  (1 квітня 1906, Суботці — 24 лютого 1989, Київ) — український радянський кінооператор, класик українського операторського мистецтва. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1983). Мав 12 авторських свідоцтв за винаходи в галузі кінотехніки.

Життєпис

Могила Миколи Кульчицького, Байкове кладовище

Народився 1 квітня 1906 р. в с. Суботці Херсонської обл. в родині службовця. Працював на Одеській кінофабриці (1928—1934).

Закінчив операторське відділення Одеського державного технікуму кінематографії (1930), навчався в аспірантурі Київського кіноінституту (1930 — 1933). Серед вчителів Миколи Кульчицького представники різних професій — художник Йосип Шпінель, оператор Олексій Калюжний, скульптор Борис Яковлєв, мистецтвознавець Борис Варнеке, археолог Михайло Болтенко, фізик Єлпідіфор Кирилов, фізико-хімік Олексій Балл^[1].

З 1934 р. — оператор Київської студії художніх фільмів. Після закінчення німецько-радянської війни був репресований та засуджений до строку у таборах, про що мало хто знав^[2].

Був членом Спілки кінематографістів України. Дружина — організатор кіновиробництва Тетяна Кульчицька (1920—1997).

Помер 24 лютого 1989 року в Києві. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, 50°25′1.41″ пн. ш. 30°30′5.94″ сх. д.).

Творчі та людські особливості

Микола Кульчицький^[3]

Все у фільмі залежить від того, наскільки оператор подолає в собі творчий егоїзм. Наскільки він зіллється з режисером. Бути присутнім у фільмі, але в шапці-невидимці — ось моє правило. І завдання своє як оператора я вбачаю у тому, щоб підняти сценарне і режисерське вирішення — зробити його більш виразним, опуклим, дохідливим. Не на користь фільму йде, коли оператора надто хвалять. Це означає — його видно.

Був оператором першого українського кольорового кінофільму — «Сорочинський ярмарок» (1938). Колега-оператор Євген Сологуб вважав, що вже в цьому операторському вирішенні Миколи Кульчицького присутні зародкові елементи українського поетичного кіно. Кінознавиця Алла Жукова також відзначала поетичність пейзажних та акторських планів оператора у цьому фільмі, як і танок героїні Валентини Івашової, відзнятий у круговому русі^[2][1].

У творчості оператора 1950-х років переважають епічні форми, портретний кіноживопис. Алла Журова писала про доробок Миколи Кульчицького^[1]:

Творча робота Миколи Леонідовича відзначається поетичністю бачення світу, людяністю, гармонійним злиттям зображення людини та її оточення, виразністю кінематографічних засобів (композиція, рух, пейзаж, колір, крупний план).

Неодноразово співпрацював з кінорежисером Володимиром Денисенком, відзнявши з ним стрічки «На Київському напрямку» (1968), «Женці» (1978) та «Високий перевал» (1981)^[1].

Був автором низки операторських винаходів різної складності, зокрема носилок для операторів. На всі натурні знімання возив з собою велику фанерну лопату, якою вигадав перекривати камеру від сонця. Мав найбільшу в Україні колекцію фотооб'єктивів та кіно-фотокамер^[2].

У кіносередовищі Миколу Кульчицького називали «Татом» за батьківське ставлення до колег будь-яких професій: механіків, освітлювачів, декораторів тощо. Не вживав м'яса, небагато їв. Навіть досягнувши пенсійного віку, не припиняв стежити за технічними новинками, міг підтримати розмову на будь-яку тему. Колега-оператор Олександр Найда згадував, що Миколу Кульчицького «любили за своєрідний гумор, за дотепну реакцію словом, мімікою, просто поворотом голови»^[3].

Фільмографія

• «БУПР — не тюрма» (1928),
• «Радянська Молдавія» (1929),
• «25.000» (1930),
• «Всесвітній з'їзд пролетарських письменників» (1932),
• «Каховський плацдарм» (1934),
• «Моє» (1934),
• «Справжній товариш» (1937, у співавт. з З. Чернявським),
• «Сорочинський ярмарок» (1938),
• «Травнева ніч» (1940, у співавт.),
• «Полум'я гніву» (1955),
• «Одного чудового дня» (1955),
• «Іван Франко» (1956),
• «Під Золотим орлом» (1957),
• «Киянка» (1-2 с, 1958—1959),
• «Небо кличе» (1959),
• «Спадкоємці» (1960),
• «Сейм виходить з берегів» (1962),
• «Новели Красного дому» (1963),
• «Немає невідомих солдатів» (1964),
• «Бур'ян» (1966),
• «На Київському напрямку» (1968),
• «Анничка» (1968),
• «На зорі туманної юності» (1970, т/ф, відзнака журі за найкращу операторську роботу Всесоюзного фестивалю, Мінськ, 1971),
• «Олеся» (1971),
• «Тихі береги» (1972),
• «Абітурієнтка» (1973, у співавт. з О. Прокопенком),
• «Щовечора після роботи» (1973),
• «Анна і Командор» (1974),
• «Ви Петька не бачили?» (1975),
• «Р. В. С.» (1977),
• «Женці» (1978),
• «Червоне поле» (1979, т/ф, 2 с),
• «Мій генерал» (1979, т/ф, 2 а),
• «Жінки жартують серйозно» (1981),
• «Високий перевал» (1982),
• «Не було б щастя...» (1983)

Примітки

1. Микола Кульчицький. «Око»
2. Микола Кульчицький. «Тато»
3. Микола Кульчицький. «Останній»

Література

• Спілка кінематографістів України. К., 1985. — С.88;
• Кино: Энциклопедический словарь. М., 1987. — С.222;
• Митці України : Енциклопедичний довідник. / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. — С. 342 . — ISBN 5-88500-042-5.
• Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 345 . — ISBN 5-88500-071-9.

Посилання

• Микола Кульчицький на сайті IMDb (англ.)